Бунт моїх колишніх - Ірина Сергіївна Потаніна

— Так, так, — Вадик тим часом правив своєї. — Не дивуйся. Мені просто потрібен був офіційний привід, аби приїхати в рідне місто. У мене тут справи. А безвізовий в'їзд на батьківщину для іноземців може вилитися в чималі неприємності. Звісно, я з радістю підтвердив Валерії власну платоспроможність, коли вона попросила. Натомість отримав виклик, офіційну причину перебування тут і безліч приємних хвилин. Тож невідомо ще, хто кого «розвів».

— Що ж це за справи такі, заради яких потрібно цілий місяць платити купу грошей і ретельно вдавати, що збираєшся одружитись?

— Із літературою це ніяк не пов'язано, — м'яко відповів Вадик, натякаючи на те, що я своїм запитанням трішки вибилася за межі дозволеного.

— Ти маєш рацію, чи ж мені не байдуже, — легко впокорилась я. Зараз мене хвилювали питання, значно важливіші за Вадимові справи.

— У будь-якому разі, Котю, я розчулений твоєю відданістю та спробами допомогти. Дякую.

— Нема за що, звертайся й надалі. Певна річ, сподіваюся, що ти віддячиш тим само.

— Боже збав, щоб довелося, — серйозно відповів Вадим.

На тому й розпрощалися. Вадик провів мене до авто, базікаючи без перестанку. Цього разу його божевільна тирада була присвячена украй приємному подиву, який він відчув, коли дізнався про мету моїх відвідин.

— Адже хто я тобі?! — знову гарячкуючи, повторював Вадим і навіть завзято жестикулював для більшої переконливості. — Один із тисячі друзів юності, тимчасовий елемент нескінченної низки чоловіків… Але ж прийшла допомогти! Тут найближчі соратники під самим носом підступи чинять, а ти, хоча й не бачилися стільки літ…

— Може, саме через те? — мені вже набридли ці театральні зітхання.

— Тому, що не бачилися? — Вадька вдоволено гмикнув. — Гарно. Хочеш сказати, що рідше зустрічаємося з людиною, то більше ніжних почуттів до неї відчуваємо? А що, — Вадик знову завівся, — цілком правдоподібно. Не даремно ж найпіднесеніше кохання зазвичай буває тільки до світлих, вигаданих образів, а найчеснішу відданість ми відчуваємо лише до ефемерних ідей, із якими ніколи на практиці не зіштовхувалися… Один корейський футбольний фанат навіть вчинив акт самоспалення, аби стати привидом і допомагати своїй збірній. Твоя теорія має повне право на існування.

Я насторожилася: цей загадковий корейський футбольний привид, схоже, переслідував мене.

— До речі, — Вадик і слова не дав докинути, — коли ми знову побачимося? Тільки так, щоб не на бігу. Ти ж нічого не розповіла про себе. Чим займаєшся, чим живеш… О котрій закінчуються твої термінові справи?

— Не від мене залежить, — я відчинила дверцята «Форда». — Мій благовірний якраз ушився у відрядження, а я без нього не надто полюбляю кудись ходити.

Я згадала недавню розмову з Жориком і вирішила поводитися бездоганно. Не через слухняність, а, навпаки, через відому вже вреднючість. Матиму в подальшому чим йому дорікати. Мовляв, я-бо он яка хороша, а ти взяв і у відрядження поїхав.

— То саме нагода поспілкуватися! — щиро здивувався Вадька. — «Жіноче щастя — чоловік у відрядженні, ховрашок і діти у свекрухи» — пам'ятаєш у КВК співали? Воля — це ж велика річ!

— «Краще бути потрібним, аніж вільним», — процитувала я своє улюблено і осяйно посміхнулася, радіючи з власної позитивності.

— Захоплений глибиною твоїх переконань, — галантно схилився на прощання Вадька. Але все-таки додав по нетривалій паузі: — Якщо хочеш, вибирайся сьогодні. О, коробка-автомат для жінки — перший крок до безаварійного водіння, — Вадим з повагою оглянув «Форд». — Отож, сьогодні о восьмій один мій знайомий святкує п'ятиліття фірми, мені навіщось видали два запрошення. Хочеш — приходь.

З ввічливості, я взяла добряче пом'ятий флаєр. Час підгонив дедалі нетерплячіше. На місці Вікторії я давно б уже звільнила себе. Я хоробро рушила з місця, щоб відібрати у Вадика будь-які надії на моє безаварійне водіння, і ледь не збила з ніг того самого «даішника». Як не дивно, зупиняти мене він не збирався. До своєї колишньої редакції я домчала за три хвилини. «Як шкода, що ніхто не додумався будувати приміщення, якими можна було б пересуватися автомобілем», — подумки зітхнула я. А що? Автоліфт, автокоридор, автокабінет. Начебто й у колективі, а від усіх захищений і захований. Тоді б усі справи робилися значно швидше. Ще хвилин п'ять витратила на з'ясування стосунків із тими, хто тут відповідав за паркування.

На щастя, всі необхідні знайомі виявилися на робочих місцях. Політика міської влади в даному випадку була мені на руку. Адже влада зробила життя періодичних видань міста таким нестерпним, що на газетному ринку залишилося тільки два — саме так, не два десятки, як колись, — конкуруючі табори. Усі дрібні видання було викуплено, решту навернули до інформаційного бізнесу. Найкумедніше, що редакції обох таборів розташовувалися тепер у одному будинку й навіть на одному поверсі. Працівники злісних конкурентів обідали в одній їдальні, чудово чули всі розмови сусідів і продавали одне одному новини за сигарети у спільній курилці. Усе це істотно полегшувало мені роботу. Я відмахнулася від привітальних розпитувань і купи новин, повідомила, що жахливо поспішаю, і попросила скинути на дискету архів із текстами останніх двадцяти номерів однієї з провідних газет. Завдяки щасливому випадку архів цей досі не знищили, комп'ютер працював, і навіть керівництво не надумало з'явитися на порозі у найменш підходящий момент із нотаціями на тему доступу до архівів. З усього цього я зробила висновок, що стала на хибний шлях. Навряд чи доля раптом вирішила б поставитися до мене настільки прихильно. Баночка холодного пива істотно прискорила дії мого колишнього колеги. За кілька хвилин дискета з інформацією була вже в мене.

— А, ось