Подвійне дно - Алла Сєрова

— Елізо, Клауса вбито. Я читав газети, дивився новини. Клаус Вернер мертвий, вбито його недавно. Але є щось в його житті, що має стосунок до тебе. От саме це ти й маєш знайти. Розкажи мені все, що сталося. Можливо, я допоможу.

Не знаю, чому, та ми йому все розказали.

12

— Отже, він просто викотився тобі під ноги. — Корбут уважно дивиться на мене. — А ти, добра душа, не знайшла нічого кращого, як притягти додому нещасного. Я все правильно зрозумів?

— Так, але я зовсім не хотіла так зробити. Просто так сталося.

— Звичайно. До речі, ось сьогоднішні «Факти». Погляньте, може, вас щось зацікавить.

Ми з Рудим схиляємось над сторінками газети. Ну, звичайно ж! «Вбивство кримінального авторитета Олександра Міщика на прізвисько Деберц викликало хвилю бандитських розбірок… Мотиви вбивства встановлюються…». Я й сама хотіла б знати, яким чином труп Деберца опинився в моїй шафі. А якби я його не помітила? Пропали б мої сукні! Якщо я знайду того, хто вчинив таке неподобство в моїй квартирі, я його каструю іржавим сікатором. Я люблю свої літні сукні. Добре, що я помітила труп. Хай тепер Огієнко опікується ним.

— До речі, я все одно нічого не зрозуміла. До чого тут Огієнко і Стась? Хто такий Андрій і який стосунок до всього цього мав Деберц?

— Гадаю, нам треба докладніше вивчити життя і смерть Клауса Вернера. Його родина, його бізнес, і головне — його заповіт! Ось що нам треба зараз зробити. Колишній слідчий явно почувається в своїй стихії, а от я — ні. Ну яке мені діло до мого біологічного батька? Вбили — і вбили, хай собі. Таке трапляється іноді, до чого тут я? Що мені з його багатства, хоч долар перепаде?

— І цікаво, як ми це все зможемо взнати? — правильно, Рудий, питання по суті. — В нас немає жодної зачіпки.

— Це лише на перший погляд. Принаймні двоє знайомих вам людей знають, що відбувається. Це ваш старий друг Стас Дорошенко і той чоловік, якого ви знаєте як лейтенанта Огієнка.

— Що значить «якого ви знаєте…», ви хочете сказати, що той лейтенант — не з міліції?

— Я це знаю точно, з вашої розповіді. — Корбут всміхається, та мені не подобається його усмішка, обличчя його нараз стає жорстоким. — Ну, скажи мені, чи став би звичайний слідчий чи оперативник розводити з тобою церигелїї? Зазвичай тебе, як єдину підозрювану, заарештували б, або взяли б підписку про невиїзд. Тебе б викликали на допити, ти б підписувала гори протоколів тощо. А тим часом милий лейтенант їздить за тобою, майже освідчується тобі, а між іншим — відкрито збирає про тебе інформацію: звички, характер, коло знайомих, можливі реакції тощо. Це робота вже трохи іншої служби, повірте мені. І головне, тебе не чіпає справжня міліція, справу про вбивство алкоголіка прикривають, і ти живеш собі, як і раніше. Ну, тепер порахуйте на пальцях.

— Не сходиться. Якщо вони знайомі із Стасем, він міг би спитати про мене в нього.

— Це була б халтура. Ви не підтримували стосунків довгі роки. За цей час людина може кардинально змінитись. А ваш друг Стас Дорошенко на прізвисько Скальпель… Ви ж не знаєте, що насправді пов’язує його з Огієнком. Те, що ти чула телефонну розмову, те, що ви бачили на дорозі, ще нічого не значить.

— То що ж робити?

— Вам потрібна інформація про Вернера — оце перш за все.

Старий слідчий підійшов до вікна і визирнув надвір.

— Вже темно. Де ви зупинились?

— Зняли квартиру, недалеко від автовокзалу.

— Гаразд. Їдьте туди, відпочивайте. Я завтра чекатиму вас тут годині об одинадцятій. Спробую знайти щось корисне.

Ми їдемо освітленими вулицями. Я роздратована, приголомшена, і трохи розчарована. Ми, нічиї діти, кожен у глибині душі маємо надію, що нас випадково загубили, що нас шукали і знайти не могли — або підмінили, або в нас мати — герцогиня… У кожного є своя казка. Більшість із нас дізнається правду, коли починає пошуки. Як правило, матуся знаходиться, та віднайденій дитині не рада — це м’яко кажучи. Здебільшого, ненька п’яна, брудна і здичавіла.

Іноді трапляється інший сценарій. В матінки нова родина, яка нічого не знає про бурхливу молодість добропорядної матері і зразкової дружини, і коли живий доказ помилок далекої юності постає перед очима посімейства — ну, німа сцена! А потім виявляється, що новий член родини абсолютно не вписується в плани рідні і його випроваджують — більш чи менш інтелігентно.

Я знала це, бо ті зі старших, хто втратив таким чином свою виплекану довгими роками казку, розповідали нам. І я не схотіла тоді знати. Я вирішила, що моя казка залишиться при мені і я — донька герцогині у вигнанні. Або загублена принцеса. Тепер казці відірвано крильця і лапки. Мої дід та баба були негідниками, падлюками і вбивцями, моя мати — безхребетна ганчірка, а батечко — темна конячка, та все одно саме через нього я зараз загрузла в лайно по самі вуха. І Рудий разом зі мною.

— Вадику, тобі треба повернутися додому.

Я не можу користуватись його добротою. Всі ці роки він був поряд зі мною: потішав, лікував, панькався, витримував мої примхи і роздратування, витягував з депресій, а я приймала це, як належне. А тим часом у нього немає ні особистого життя, ні родини, а він заслуговує на щастя.

— Ти що, Лізо! З якої речі?

Він стоїть біля вікна в цій чужій квартирі. Світло від люстри іскриться в його світло-каштановому волоссі, грає в бурштинових очах. А він гарний, мій Рудий. Я завжди це знала. Я не маю права користуватись отак його відданістю і наражати його на небезпеку. Хтозна, що там іще попереду.

— Вадику, послухай мене… Ти мій найкращий друг. Власне, ти єдиний мій друг. І я розумію, що всі ці роки користувалась твоєю дружбою. Але тепер я розумію, яка я егоїстка. Тому досить. У мене виникли проблеми, які я маю вирішити сама. Це небезпечно, і я не маю ніякого права далі наражати тебе на небезпеку.

— Ти розумієш, що зараз кажеш?

— Так. Тепер розумію. Це через мене біля тебе не тримаються жінки, в тебе немає родини…

— Лізо, припини молоти дурниці. Ти — моя родина і єдина жінка, яку я хочу бачити поряд. Невже це так важко зрозуміти? Я не покину тебе