Крутая плюс, або Терористка-2 - Марина Меднікова

— Щас. Тільки вуха накрохмалю й шнурки попрасую. В твоїх руках, прокуроршо, дірка від бублика, пшик від прохромленої повітряної кульки, хрін моржовий, по науковому. Коли я ото постраждала від світового тероризму, у мене обгоріло не тільки обличчя, а й руки. І тепер мої пальчики можна виставляти на аукціон «Сотбі» як найчистіші в світі… А тобі, виключно з гуманістичних переконань, я не дозволю зробити найбільшу помилку твого життя — піти від мене.

Закладемося, що ти за тиждень сама нікуди не підеш. Не з примусу. З власної волі. А до того часу синок нашенький нехай поживе біля Грипи.

Цілішим буде.

Скільки ж ти, стара грипо, не виїжджала з дому! Кулик не впізнавала довкілля, так усе змінилося. Джип-вагон мчав заміськими шосе, лякав сільських сірків єрихонським клаксоном, який після традиційного гудка вигравав «я так хочу, штоби лєто нє кончалось». Застоявшись на старті, нарешті вибухнула зелень, Україна ставала схожою на себе, мільйоннолітню. Чепурилася, кучерявилася, надолужувала прогаяне. Так і ввижалося, що сонце підганяє: цвісти, буяти різнотрав’ям. Де бузок, де тюльпани, де крокуси, де гіацинти, де жасмини, де «козачки»?!

— Ти ба, усе повинне вже цвісти, а тільки листя порозпукувалось…

Крутая — в дорожньому капелюсі. З вужчими крисами, всього з млинове колесо. Чи й не для того купила розлогого джипа. Водій умикнув музичку. Лілія Іванівна любила Буланову. Яка розпанахувала душу голосінням за зневаженою л-любов’ю. Слухала несамовито, іноді зроняла сльозинку. Хоч і кандидат філософії, і майбутня мерка.

Жінка!

Змайнуло містечко котеджів ньюкрів. Ростемо ж ми, гей. Індпроекти, вигадка й фантазія, ландшафтні дизайни, штучні озерця, намиті піщані пляжі. «Вкраїнська гордість власна є — будуймо гарно і своє! І додамо ми ще до того: будуймо гарно і — з свойого!» — залізна багатометрова паля підносила біґ-борд, останній плід надхнення Пікайзена, аж під голубе небо. З біґ-борду посміхалася Лілія Крутая — мать городов руських. Так і було підписано. Щоб знали.

— Може, мені книгу віршів видати? — розслабилася Крутая. — Президент — на гітарі, міністр — з пензлем. Поетів, здається, на горі вже бракує. Я колись сочіняла. У товстий зошит. Трояндочки з листівок виріжу, наклею — красота. Хочеш, я тобі свої вірші прочитаю? Про любов. «Ти підлотно покинув мене під квітучим жасмину кущем…»

— Не хочу.

— Ану, Вітю, гальмони.

Крутая в’юнко видобулася з авта, пошелестіла до бабці з молоком та сметаною. Перепробувала з усіх слоїків, завзято торгувалася, ляпала себе по боках, переймаючись дорожнечею. Бабця, з огляду на джип-вагон, що з нього вилізла купувальниця, правила свою ціну. Зійшлися профі, а не ля-ля.

Віталик і Леннокс, а не хлоп’яча бійка. Лідка вдаряла арґументом, бабця вправно ставила блок із контрарґументу.

Лідка, втішена й жвава, всілася в джип, відсьорбнула з банки.

— Хочеш? — обернулася до Кулик, втираючи сметанні вуса.

— Не хочу.

— Ходи голодна.

Подала голос мобілка Кулик. Стривожений голос Командо.

— Зірка в лікарні. Напад печінки. Кажуть, харчове отруєння.

Кулик зблідла.

— Погано чутно, — вичавила з себе. — Я в дорозі з керівництвом.

— Говорити не можете?

— Ні.

— Зателефонуйте мені, коли зможете.

— Як Зірка?

— Начебто нічого.

— А ви зробили аналізи?

— За Бромберґом? Зробили. Чекаємо результатів.

Кулик видихнула.

— То що там з Зіркою? — на передньому сидінні Крутая безтурботно допивала півлітрову банку сметани.

— У лікарні.

— Чого?

— Кажуть, отруїлася чимось.

— Буває. В її стані я б не їла як попало. Боюся, чи встигне написати мені промову на першу зустріч з виборцями. Дзвонив хто?

— Чоловік.

— Мостишся підлататися до нього? Поки Зірка нє копєнгагєн…

Крутая зирнула на Кулик у дзеркальце.

— Слухай, Тетяно, ти б ото про себе трохи подбала, чи що. Мені воно байдуже, а людей лякаєш. Зробила б зачіску, макіяж, як належить.

Ти коли останній раз була в перукарні?

— Нещодавно.

— Цікаво. І що ти там робила?

— Шукала.

— Кого?

— Тебе.

Крутая обернулася до Кулик.

— Пояснюй.

— Салон «Перша леді». Хазяйка — Лаура Владиславівна. Її чоловік — власник фірми зі знайомою тобі назвою «Деметра», я тебе через неї збиралася здобути в Америці.

За вікном шумувала мальовнича весняна Україна. Попелюшка, яку звабили мрією потрапити на королівський європський бал. І вона, не чекаючи чарівниці феї, сама чепурилася, як уміла.

— Я тебе, Тетяно, не відпущу ніколи, — сказала по довгій павзі Крутая. — Бо кращих ідей мені ніхто й ніколи не приносив. Навіть Пікайзен. І «Деметра» працюватиме на мене! Розумієш тепер.

Ти, Стас, Зірка з чоловіком, а тепер ще й «Деметра»! Ти читала «Графа Монте Крісто»? Гарна книжка. Душевна. Жизнєнна. Як він ото повернувся з заслання і всім помстився.

— Це ти помстилася Зірці?

Крутая загиготіла, втираючи сльози.

— Спи спокійно, дорогий товаришу. Нехай нашій подрузі краще промиють шлунок. Я не хочу разового, швидкоплинного задоволення від смерті опонента. Ні-і-і! Я хочу натішитися видовищем, як усі великорозумні Пріськи стоять у чергу за моїми грошовими милостями. Та ще й лапочками одна з перед одної перебирають. Аби заслужити ласий шматочок. Підеш до неї в лікарню, віднесеш від мене