Операція «Вольфрам» - Єжи Едігей
— Здається мені, — мовив Фок, смакуючи ароматний коньяк, — ви прийшли у справі того злодія Антона Міллера. Я з самого початку був переконаний, що цей контракт — якась велика махінація. Тому я був аж занадто обережний: майже два тижні сидів у гирлі Амазонки, де клімат гірший, аніж у пеклі. Мов пес на ланцюгу, я стежив за навантаженням цієї руди. Я боявся, що Міллер наплутає щось із тим вольфрамом, а потім подасть на мене й бразільців у суд про недотримання умов контракту. Сподіваюсь, той негідник уже сидить?
— Чому ви так кажете?
— Учорашня вечірня преса надрукувала повідомлення про аферу із затопленням корабля «Куретаке-Мару» і що Інтерпол та Скотленд-Ярд ведуть слідство. Тому я так зрадів, побачивши вас. Можливо, моя інформація допоможе викрити того шахрая. Я знаю інспектора Зейфарда, він — енергійна, працьовита людина і зможе вам допомогти.
Голландець у цей момент мав досить дурнуватий вигляд. Адже не часто трапляється, щоб авантюрист вихваляв працівника поліції. Така похвала завжди звучить двозначно.
— Я, звичайно, з повагою ставлюся до такої відомої організації, як Скотленд-Ярд, — запевняв Арнонд Фок. — Хто зна, коли б я не став бізнесменом, то чи не подався б в Інтерпол. У молоді роки я навіть мріяв про це.
— Давайте повернемось до нашої справи, — інспектор Зейфард намагався припинити потік похвал.
— Звичайно, звичайно, — погодився Фок. — Я розумію, що у зв'язку з цією аферою ви маєте дуже багато роботи. Можете розраховувати на мене. Можливо, пан інспектор не має дозволу, але я радо покажу свою фінансову документацію. Як завжди, мені нічого приховувати. Недарма цілий світ вважає голландців взірцем працьовитості й чесності в бізнесі. Я належу до типових голландців.
— За яких обставин ви зустрілися з Антоном Міллером?
— Це було минулого року в Стамбулі. Якщо я погляну в папери, то нагадаю точну дату, бо в мене все мусить бути в порядку. Цілком випадкова зустріч. Ми сказали один одному, хто чим займається, і, як то звичайно буває, обмінялися візитками. Через кілька тижнів пан Міллер звернувся до мене з цікавою пропозицією. Він шукав вольфрамову руду. Справа видавалась досить вигідною, тому я подався в Ріо-де-Жанейро для переговорів з місцевими бізнесменами. Міллер також прилетів у Бразілію.
— Для чого?
— Мабуть, для того, щоб усунути мене від цього контракту. Але це йому не вдалося, бо бразільці знають мене віддавна й вірили тільки мені.
— Пане Фок, — перебив його Зейфард, — ваша фірма належить до невеликих. А тут раптом ви купуєте товар на суму п'ятдесят один мільйон доларів. Звідки ви взяли такі гроші?
— Я їх зовсім не мав і ніде не брав. Я заплатив за руду кредитним листом, який отримав від Міллера. Бразільці, як я вже казав, не вірили тому швейцарцеві, бо, можливо, він уже колись пробував обдурити їх. Мені ж вони вірили. Тому власник копальні сказав, що може продати руду, але тільки моїй фірмі. Міллер зовсім їх не цікавив. Що було робити? Я взяв од фірми «Цюріхер імпорт-експорт гезельшафт» кредитний лист, купив руду й одразу відпродав цілий транспорт Міллерові.
— Задармо? Без ніякого заробітку?
— Цей негідник, звичайно, використав те, що сам я не міг купити руду й оперував його грішми. Він навіть відмовився виплатити мені комісійні, які б кожен отримав на такому контракті. Але я мусив погодитись, задовольнившись тим, що дали мені бразільці: звичайнісінькі два промілі від купівельної суми. Отих сто дві тисячі фігурують у моїй документації як прибуток з цієї «вольфрамової» операції.
Фок відчинив двері в сусідню кімнату й наказав секретарці:
— Попросіть пана Гоффа принести всю документацію щодо купівлі бразільської руди.
Бухгалтер, мабуть, чекав на виклик, бо зайшов одразу й почав спритно розкладати на столі документи: контракт з бразільською копальнею, акт про відкуплення руди фірмою «Цюріхер імпорт-експорт гезельшафт», а також квитки на літак, рахунки з готелів, копію розписки в отриманні ста двох тисяч доларів комісійного, а на зворотному боці — примітка бухгалтера, під яким номером фігурує ця сума в книзі прибутків. Геть уся документація контракту, як і повинно бути в солідній голландській фірмі.
— Відколи я вибрався з того амазонського краю, ще жодного разу не бачив Міллера і навіть не прагну цього, — мовив Фок. — Яз самого початку не дуже вірив йому.
— Проте заробили ви з ним непогано.
— Не я перший помітив, що гроші не пахнуть. У бізнесі треба керуватися розрахунком, а не почуттями. На щастя, я маю добрий нюх і, як ніколи, стежив за всім, тому Міллер не зміг обібрати мене до решти. Ось тільки заграбастав належне мені комісійне. По суті, дуже вигідний контракт не приніс мені аж такого великого прибутку.
— Гм! — мовив інспектор Зейфард, переглядаючи принесені Гоффом документи. Голландський спеціаліст з фінансових порушень вже мав не одну нагоду знайомитися з документацією компанії «Фоссілз трейдінг», але ще ніколи вона не була в такому зразковому порядку. Поліцейський анітрохи не сумнівався, що Фок не тільки був попереджений про їхній візит, а й мав доволі часу, аби приготуватися до нього. Повідомлення в газетах про аферу з кораблем «Куретаке-Мару» також давали привід для роздумів. Адже все трималося в таємниці. Звідки ж кореспонденти довідалися про це?
Інспектор не міг пояснити поінформованість преси. Тим часом справа була дуже простою. Арнонд Фок мав кількох друзів, які працювали в цій галузі. Вистачило кількох ніби випадкових слів, аби навести досвідчених редакторів на сенсаційний слід.
Спіймавши облизня, троє представників влади вийшли з офісу компанії «Фоссілз трейдінг» і подалися в найближчу кав'ярню спокійно там усе обміркувати.
— Я попереджував вас, який це пролаза, — мовив голландець. — І сподівався від нього якогось коника. Але те, що нас спіткало, переходить усякі межі. Сміявся нам просто в очі. А коли він називав себе взірцем чесного й працьовитого голландця, то в мене аж усередині все переверталося. На документах, які він показав, ледь висохло чорнило. Самі бачите, панове, як нам важко працювати в Роттердамі. У цьому великому портовому місті аж кишить од подібних пташок. І ніяк не вдається спіймати їх у клітку.
— Будемо сподіватися, що прийде черга і на Фока.
— Я теж так думаю. Але, на жаль, не сьогодні.
— Фредерік Габон та Арнонд Фок валять усе на Антона Міллера, — мовив Генрі
