Бомба для голови - Юліан Семенов

— Отже, тобі неодмінно треба повернутися туди сьогодні?

— Неодмінно.

— «Ну ось тут я тебе й пристукну, малюк, — подумав Берг, — а то занадто ти цікавишся тим, що в мене лежить у сейфі. І це неспроста. Все тут неспроста — в цьому я тепер не маю сумніву. І те, що Айсман вчора вночі їздив до Бауера, і те, що той полетів уранці в Париж, і те, що по дорозі він десь приземлився, інакше мене повідомили б з Парижа про його приліт туди в той час, коли він мав прилетіти, а він затримався на дві години, цей хлопець із щелепами…»

— Тоді, Юрген, бери олівець і записуй те, що я тобі розповідатиму.

— Навіщо мені відривати вас від справ? Я подивлюся матеріали, зроблю потрібні мені виписки й полечу.

— Я тому й питав: скільки ти маєш часу, Юрген? У мене зібралося понад двісті п’ятдесят сторінок з розшифрованими допитами… Мій почерк — ти ж знаєш… Тепер усі стали такі балакучі ва допитах… Просто сили в мене немає вислухувати їх… Ти не встигнеш переглянути й чвертки матеріалів, Юрген, то все-таки, краще тобі записати мої показання, — посміхнувся Берг, — так буде правильніше…

«Як він вправно загнав мене в тісний кут, — з якимось навіть вдоволенням додумав Кройцман, — я навіть не встиг збагнути, де він розставив пастку, і вже опинився в тісному куті».

— Чудово, — сказав Кройцман, — я візьму папір… А може, ми краще все це наговоримо на диктофон?

— На диктофон навіть правильніше, Юрген… Ми з тобою заощадимо час…

Кройцман витяг магнітофон з плаского портфеля, зарядив касету й сказав:

— Я готовий.

— Зате я не готовий, — зітхнув Берг, — пробач, виразка є виразка, і я за неї не відповідаю… Клозет поряд, так що я скоро…

Коли Берг вийшов, Кройцман відчув утому. «Як після екзамену в цього біса, — подумав він. — Він завжди ганяв нас на екзамені, а ми любили його, не зважаючи ні на що. Але як він спритно мене обвів… Нічого, я все-таки з його школи, реванш я візьму, і цей реванш буде несподіваний для старого».

— Отже, почнемо спочатку, — сказав Берг, заходячи в кабінет і на ходу поправляючи підтяжки. — Пропав Кочев. У ніч на двадцять друге. Ленц опублікував інтерв’ю: «Я обрав свободу!» — заявив Кочев». — «Покажіть його, — попросили ми. — І припинимо цю справу». — «Він не хоче ні з ким зустрічатися». — «Гаразд. Давайте мені людину, яка розмовляла з ним, з Кочевим, нехай вона під присягою дає показання, і на цьому ми ставимо крапку». Цієї людини мені не дали, а я одержав плівку, яку було сфабриковано. Ленца заарештував не я, а поліція, і він дав показання майору Гельтоффу про те, що плівку і перше інтерв’ю йому вручив Люс. Лівий. Це вже бомба. Людина, яка бореться з нацистами і не приховує симпатії до Маркса, веде брудну гру. Більше того, він у мене проходить у справі загибелі Ганса Дорнброка.

— Я знаю.

— Це не могло не здивувати мене. Більше того, алібі, яке висунув Люс, не зовсім підтвердилося.

— У вас досить доказів для його арешту?

— Цілком. Коли я саджав у тюрму Люса, в мене було досить даних для його арешту.

— Коли саджали. А тепер? Ви привчили нас, професоре, до точності формулювань.

— Бачиш, Юрген («Нехай там послухають, як я називаю тебе, пане статс-секретар, нехай. Ти зараз почнеш злитися, а це дуже добре, коли зляться начальники, особливо з молодих»), бачиш, синку, зараз я ще раз перевіряю його алібі. Не те, яке він висунув, а те, яке мені довелося витягувати обценьками в свідків. Ти ж розумієш, що прокурору не годиться обценьками витягувати показання на користь заарештованого, але ми живемо в демократичній країні, слава богу, де завдання прокурора не в тому, щоб засудити, а в тому, щоб докопатися до істини.

— Чи варто було заради цього саджати Люса в тюрму?

— По букві закону я міг це зробити, Юрген.

— Розумію. Але ми абстрагувалися від Люса…

— Ні, ми не абстрагувалися від Люса. Це ти мене навів на Люса, і я не зовсім розумію, навіщо тобі це треба, коли ми досліджуємо Кочева. Ми повинні розглядати Люса як епізод в ланцюгу незрозумілої комбінації, яку весь час хтось намагається розіграти проти нас з тобою, проти нашого закону. Але ж головне, що хвилює нас із тобою: де Кочев? Як нам виплутатися з цього діла, яке червоні так майстерно — як ти кажеш — використовують проти нас? Я шукаю Кочева, а Люс сидить у мене лише тому, що я веду справу Дорнброка. Розумієш? У цьому є своя перевага.

— Тепер розумію. Він дав якісь показання у зв’язку з Кочевим?

— Ніяких. Конкретно — ніяких.

— А попередньо?

— Він заперечує, що знав Кочева, коли знімав свій фільм «Берлін залишається Берліном».

— Ви не дозволите мені глянути на ці його показання?

— Будь ласка…

«От і все, — задоволено подумав Кройцман, — уся справа зараз ляже на стіл, і я перегляну її й зрозумію, як він вийшов на те, що цікавить Бауера».

Берг вийняв із сейфа тонку папку й поклав її перед Кройцманом.

— Я завжди розрізаю справи на епізоди, — пояснив він, — тут саме те, що тебе цікавить… Бачиш, — він кивнув на відчинений сейф, — цю купу… Всі епізоди розкладені в папки.

«Сволота, — розлютився Кройцман, — стара сволота».

Він перегорнув папку й сказав:

— По-моєму, Люс дає щирі показання.

— По-моєму, теж. Тільки треба їх до кінця підтвердити і в часі, і в місці: свідками і даними можливого спостереження…

— За ним стежили? Хто? Ваші люди?

— Не тільки наші. За мною теж, я помітив, стали стежити. Навряд чи за мною стежать наші люди…

— Ви дозволите мені перевірити, хто стежить за вами?..

— Поки що не варто. А раптом це в мене починає виявлятися манія підозріливості? Якщо за мною ходять червоні, то наша контррозвідка, сподіваюсь, зможе оберегти мене… А втім, від чого мене оберігати? Хоч я й люблю жінок, але вже забув, як це робиться: пити не можу — виразка дванадцятипалої кишки… Робота — домівка, домівка — робота.

— Ви відкидаєте можливість того, що вся ця історія з Кочевим — провокація комуністів? Від початку й до кінця?

— Смисл? Який їм смисл?

— Ми — фронтове місто, ми наводимо мости, а тут зникає їхній громадянин.

— Він не зникає. Він ховається тут, за нашими версіями…

— Все правильно. А коли все-таки подумати про мою версію? Вона ж б’є й по Люсу. Раніше він робив фільми проти нацистів, які так розхвалювали