Ліс духів - Жан-Крістоф Ґранже

Перрая розстібнув верхній ґудзик сорочки.

Жанна перегорнула сторінку і повела далі:

– «Постановою від 23 березня 2008 року Апеляційний суд Версаля розпорядився виплатити фінансове відшкодування постраждалим за ці смерті, за ці дочасно обірвані життя». Сім’ям нарешті виплатити компенсацію і дали нове житло. Водночас експерти зробили висновок, що у вашому будинку, занадто ветхому, немає сенсу проводити ремонтні роботи. До речі, схоже, що ви й справді планували знести будівлю та побудувати офісний центр. За іронією, міська влада Нантерра виділить вам фінансову допомогу на знесення й відбудування шостого будинку на авеню Жорж-Клемансо. Отже, ця справа допомогла вам добитися свого.

– Годі казати «ви». Я лише управитель.

Жанна не відреагувала. У кабінеті ставало спекотно, як у духовці. Сонце проникало крізь шибки й заливало приміщення, як олія – фритюрницю. Вона відчула спокусу попросити Клер опустити занавіски, але парильня була частиною випробування…

– Усе могло б залишитись як є, – продовжила Жанна, – але кілька сімей, заручившись підтримкою двох асоціацій, «Лікарів світу» та АСЖС, подали позов. На вас і на власників будівлі. За ненавмисне вбивство.

– Ми нікого не вбивали!

– Авжеж, убивали. А засобом убивства був сам будинок і фарба на його стінах.

– Ми цього не хотіли!

– Ненавмисне вбивство. Термін промовляє сам за себе.

Перрая струснув головою, а тоді прогарчав:

– Чого ви хочете? Навіщо ви мене викликали?

– Я хочу знайти справжніх винуватців. Хто ховається за анонімними товариствами, що володіють будинком? Хто віддавав вам накази? Ви лише пішак, Перрая. А розплачуватиметеся за інших!

– Я не знаю. Я там ні з ким не знайомий.

– Перрая, вам світить щонайменше десять років за ґратами. І дострокового вам іще довго не отримати. А я можу вирішити, що ваш строк почнеться вже сьогодні – у вигляді тимчасового затримання.

Чоловік підвів погляд. Його очі зблиснули з-за сірої гущавини брів. Жанна відчувала, що він ось-ось заговорить. Вона висунула шухляду і взяла конверт А4 з цупкого паперу. Із нього вийняла чорно-білий знімок того ж формату.

– Тарак Алук, вісім років, помер через шість годин після госпіталізації. Задихнувся через судоми. Під час розтину виявилося, що концентрація свинцю в його органах у двадцять разів перевищувала рівень, який вважається токсичним. Яке враження, по-вашому, справлять ці світлини на суд?

Перрая відвів очі.

– Єдине, чим ви можете зараз собі зарадити, – це розділити відповідальність. Розповісти нам, хто ховається за анонімними товариствами, які віддають вам накази.

Чоловік не відповідав. Він сидів з опущеною головою, на шиї виблискував піт. Жанна бачила, як тремтять його плечі. Її й саму пробирали дрижаки через просяклу потом блузку. Почалася справжня баталія.

– Перрая, ви просидите за ґратами як мінімум п’ять років. Ви знаєте, що у в’язницях роблять з дітовбивцями?

– Та я ж не…

– Неважливо. Поповзуть чутки, і вас вважатимуть ледве не педофілом. Хто ховається за анонімними товариствами?

Перрая почухав потилицю.

– Я їх не знаю.

– Коли атмосфера почала згущуватися, ви точно мали поінформувати тих, хто приймає рішення.

– Я відправляв електронні листи.

– Кому?

– На адресу однієї фірми. Асоціації співвласників FIMA.

– Отже, вам хтось відповідав. Листи були без підпису?

– Так. Це рада директорів. Вони не хотіли напружуватись, от і все.

– І ви їх не попереджали? Не намагалися поспілкуватися з ними особисто?

Замість відповіді Перрая затулив обличчя руками. Жанна витягла протокол.

– Знаєте, що це?

– Ні.

– Це свідчення вашої секретарки, Сільвії Денуа.

Перрая відсахнувся. Жанна повела далі:

– Вона пригадує, що 17 липня 2003 року ви навідалися до будинку № 6 на авеню Жорж-Клемансо разом із власником будівлі.

– Вона помиляється.

– Перрая, ви користуєтесь абонементом компанії G7[5] для пересування містом. Абонементом під назвою «Бізнес-клуб». Усі ваші поїздки реєструються в системі. Мені продовжувати?

Жодної відповіді.

– Сімнадцятого липня 2003 року ви замовили таксі, світло-сірий «мерседес» із номерними знаками 345 DSM 75. За два дні до того ви отримали перший звіт від експертів. І захотіли власноруч оцінити збитки. Стан здоров’я орендарів. Необхідні роботи.

Перрая кидав на Жанну короткі погляди. Його очі були скляні.

– Згідно з даними компанії G7, ви спершу заїхали на авеню Марсо. Будинок 45.

– Вже й не пам’ятаю.

– Авеню Марсо, 45 – це адреса FIMA. Тож можемо припустити, що ви заїхали до начальника асоціації співвласників. Водій чекав на вас двадцять хвилин. Вочевидь, саме стільки часу вам знадобилося для того, щоб переконати ту людину в серйозності ситуації й умовити поїхати з вами на місце. За ким ви заїжджали того дня? Кого ви покриваєте, месьє Перрая?

– Я не можу називати імен. Професійна таємниця.

Жанна грюкнула по столу.

– Дурниці. Ви не лікар і не адвокат. Хто очолює FIMA? За ким ви заїжджали, чорт забирай?

Перрая замкнувся. Він ніби зіщулився у своєму дорогому костюмі.

– Дюнан, – прошепотів чоловік. – Його звати Мішель Дюнан. Він мажоритарний акціонер як мінімум у двох з анонімних товариств, які володіють будинком. Фактично він і є справжнім власником.

Жанна недвозначно кивнула Клер, своїй секретарці. Час записувати: пішли свідчення.

– Того дня він поїхав із вами?

– Звичайно. Від цієї сраної історії пахло смаленим.

Жанна уявила собі цю картину. Липень 2003 року. Сонце. Спека. Як і сьогодні. Двоє ділків, що пітніють у своїх костюмчиках «Hugo Boss», боячись, що зграйка негрів порушить їхній комфорт, завадить їхньому успіху, їхнім схемам…

– Дюнан не прийняв рішення? Не міг же він не відреагувати.

– Він відреагував.

– І як же?

Чоловік знову завагався. Жанна наголосила:

– У мене немає жодного документа, який підтверджував би, що ви зайнялися цією проблемою тоді.

Знову мовчанка. Попри кремезну статуру, Перрая здавався нікчемним.

– Це через Тіну, – нарешті пробурмотів він.

– Хто така Тіна?

– Старша дочка Ассалі. Їй вісімнадцять.

– Не розумію.

Жанна відчувала, що він ось-ось відкриє правду. Вона нахилилася над столом і промовила вже не так суворо:

– Месьє Перрая, що сталося з Тіною Ассалі?

– Дюнан на неї запав. – Чоловік витер лоба рукавом і додав: – Ну, хотів її закадрити.

– Не розумію, до чого тут ремонтні роботи.

– Це був шантаж.

– Шантаж?

– Тіна йому опиралася. Він хотів… Він пообіцяв провести роботи, якщо вона йому віддасться.

Жанна відчула, як її нутрощі перевернулися кульбітом. Отже, був мотив. Вона зиркнула на Клер, щоб переконатися, що та записує. У приміщенні аж пашіло жаром.

– І вона віддалась? – почула Жанна власний здушений голос.

В очах чоловіка пробіг моторошний відблиск:

– А що, роботи провели?

Жанна не відповіла. Мотив. Зумисне вбивство.

– Коли він познайомився з Тіною? – запитала вона.

– Того ж дня. 2003 року.

Отже, можна було уникнути не одного отруєння. Або принаймні вилікувати їх раніше. Жанну не здивувала непорядність власника. Вона й не таке бачила. Її більше вразило те, що дівчина не погодилася. На кону стояло здоров’я її