Подвійне дно - Алла Сєрова

— А, Валечка! Пам’ятаю, мила жінка. Ходімо до мене в кабінет, поговоримо.

Кабінет у нього невеликий і світлий, з квітами на шафах і підвіконнях. Ми всідаємось у просторі шкіряні крісла, професор влаштовується за столом. Йому, либонь, не дуже хочеться згадувати свої давні неприємності. Та він, усе ж, збирається з думками.

— Що саме ви хочете знати?

— Просто розкажіть про Климковських, що знаєте.

— Що я знаю… Я був тоді молодим, знаєте, шістдесяті роки, хрущовська «відлига», ми вірили, що страшні часи вже не повернуться. Звичайно, ми всі знали, ким був Климковський за Сталіна, та вважали, що все в минулому. Ну, бігає інститутом старий кретин, збирає недопалки і занотовує, хто палить імпортні цигарки. Ну, кричить, що кулькові ручки — це диверсія Заходу, але ви ж знаєте, в нас постійно за щось боролись — чи проти чогось. Колись не можна було ялинку наряджати, потім дозволили, не можна було косметику вживати — і це минулося, вузькі штани дружинники різали та голили стиляг — і з цим попустило. Ми, молоді, сміялися з Климковського, вважали його уламком минулого.

Я тоді завідував однією з лабораторій. Щойно захистив кандидатську, розробляв нові технології плавки. Директором нашого інституту був сам професор Овсієнко, світове ім’я, при цьому дуже інтелігентний, такий, знаєте, справжній, я щасливий, що можу називатися його учнем. Не раз він радив мені обминати Климковського, та я гадав, то в ньому страх сидить, ще з минулого. Вже потім збагнув, що то мудрість йому підказувала, він бачив далі, ніж я. Я не послухав професора, за що добряче заплатив. Ось як справа була.

У сімдесят першому році ми почали співробітництво з кількома науково-дослідними інститутами Польщі та Демократичної Німеччини. Климковський аж пінився, кричав, що це підступ, провокація. Та що він тільки не виробляв — всього не згадаєш. Ми звикли до його вибриків, отож не зважали. Одного разу у Варшаві, куди я їздив у складі нашої делегації, я познайомився з німецьким вченим, Клаусом Вернером. Ми були одного віку, розробляли одну тему, наші інтереси збігалися, скоро наукові суперечки поступилися місцем довгим розмовам. Я добре знаю німецьку, тому в нас не було мовного бар’єру. Клаус виявився цікавим співрозмовником, саме від нього я дізнався про деякі загальнолюдські надбання в культурі, саме тоді зрозумів, в якій країні живу. Я був необережний і написав кілька листів своєму другові, він відповідав. І треба ж такому статись, що я прохопився про це на роботі, одному із своїх колег. Як потім виявилося, чула нашу розмову Ольга Андріївна, дружина Климковського. Вона завжди все чула… За кілька днів мене викликали на розмову в КДБ. В інститут я більше не повернувся, сім років довелось мені провести в невеличкому містечку Степове, де я викладав фізику в середній школі. Мені показали кілька заяв Климковського про мою підозрілу поведінку. Там було і паління американських сигарет, і вихваляння західного способу життя, багато чого було там, і, найголовніше, — все було правдою. Дрібниці, яким жодна нормальна людина не надає значення, були ретельно зібрані, занотовані і всі разом слугували цвяхами в мою труну.

— То ви ще легко відбулися.

— Так, уже пізніше я зустрів одного чоловіка, колишнього політв’язня, і він мені пояснив, що мені просто трапився хороший слідчий, який врятував мою шкуру.

— Ви знаєте цього слідчого?

— Так. Пізніше, коли Союз розпався, я знайшов його. Ми спілкуємося, навіть дружимо. Це майор Корбут, Семен Васильович Корбут, чудова людина.

Майор Корбут. Десь я чула це прізвище. Ну, звичайно ж, згадала! В документах, що зібрав Старий, був запит на дозвіл змінити прізвище та ім’я вихованки Климковської. Запит — саме на ім’я майора Корбута. І різкими розмашистими літерами було зазначено: «Відмовити».

— А ви не могли б дати нам координати майора?

— Я зараз зателефоную йому, почекайте. Якщо він погодиться, охоче дам адресу.

Такі люди, як Семен Васильович Корбут, зустрічаються тепер вкрай рідко. Це особлива порода — такий він собі невеличкий, охайний, навіть вдома одягнений по всій формі, у сірий відпрасований костюм і білу сорочку. В нього невелика квартира, де він — єдиний господар. Тут усе блищить і сяє, і кожна річ наче каже іншій: «А я чистіша, охайніша за тебе!», і сам господар, з невеликим, посіченим зморшками обличчям, з густим їжачком сивого волосся, видається частиною цієї квартири. Такі люди зараз не ходять вулицями. Уявити неможливо цього чоловіка розгніваним чи виведеним з рівноваги. Погляд темних очей, уважний, проникливий і приязний.

— Заходьте, будь ласка. Мій друг просив мене прийняти вас. Отже, Елізо, ти таки шукаєш свою родину?

— Я не розумію… Ми знайомі?

Десь я бачила його, якийсь давній спогад, наче відлуння. Але ні, не згадаю. Чи згадаю? Осінній день, танк в ялинах і зелені стіни двоповерхового будинку — інтернат у Березані. Мене вів туди за руку якийсь чоловік. Я не пам’ятаю його обличчя, та от загальне враження…

— То це ви?!

— Ну, нарешті, згадала, — він сміється зовсім не по-старечому. — Я знав, що побачу тебе і радий, що не помилився. Ти стала справжньою красунею, вперта дівчинка Еліза Климковська. А ви, молодий чоловіче?

— Вадим Яцуба.

— Он як! Друг дитинства — найкращий друг. А іноді — найзручніший ворог, бо його можна передбачити.

— Та звідки вам це відомо?

— Довгий час я слідкував за твоєю долею, Елізо Климковська. Тож знаю всіх, хто був поряд з тобою всі ці роки. Ідіть до кімнати, будемо обідати. Всі розмови будемо вести після обіду.

Опиратись йому — марна праця. Ми скидаємо куртки, взуття і проходимо в кімнату. От не думала, що колишній слідчий КДБ стільки читає! Цікаво, як співвідноситься філософія Карлоса Кастанеди з діяльністю господаря, хоч і колишньою?

— Ворога треба знати в обличчя? — не знаю, як це вихопилося в мене, та я трохи роздратована.

— Ні. Просто цікаво, як можна бачити світ. — Корбут всміхається. — Ти, Елізо, виросла злою дівчинкою.

— Як я тепер розумію, в мене вражаюча спадковість.

— Он ти про що, про дідуся Василя Олексійовича? Тобі вже розповіли про старого крокодила? Та ніхто з тих, хто говорив із тобою, не сказав тобі правди. Просто тому, що ніхто її не знає.

— А ви знаєте.

— Саме так. Я — знаю. І прийшов час дізнатися й тобі. Але зараз — обідати. Що зварив, те й їстимете, господині в мене немає, тож куховарю сам.

Колишній слідчий прибідняється. Смачнющий борщ, жирний плов і якийсь особливий компот — так не готує навіть Рудий, ну а що вже казати про мене!