Справа зниклої балерини - Олександр Віталійович Красовицький

Тарас Адамович зупинив погляд на полиці з приладдям для антропометрії, завважив велику картотечну шафу.

Дактилоскопія була табуйованою темою в листуванні між Тарасом Адамовичем і мосьє Лефевром. Вони старанно уникали будь-яких згадок про неї приблизно з 1911 року. Того ж року, коли в Києві професор Бокариус демонстрував у суді переваги дактилоскопії, Лувр втратив «Мону Лізу». На бокових сходах для персоналу музею знайшли тільки раму картини. Мосьє Лефевр запально писав про те, яким негідником виявився директор музею Теофіль Омоль і як добре, що його звільнили. Надсилав Тарасу Адамовичу вирізки з L’lllustration, в якому зникнення картини іменувалось катастрофою національного масштабу. Він втрачав фігури одну за одною, аж поки з розгромом не програв партію, щоразу нарікаючи в листах до Києва на неможливість сконцентруватися на грі через думки про долю «Мони Лізи». Тарас Адамович намагався підбадьорити шахового партнера, запитував, як справи з розслідуванням і кого підозрює особисто мосьє Лефевр.

Мосьє Лефевр підозрював Німеччину і особисто кайзера Вільгельма ІІ, який наказав шпигунам викрасти картину, щоб продемонструвати Європі слабкість Франції та спровокувати війну. Певним чином його слова виявились пророчими, хоч Тарас Адамович намагався повернути розмову про пошуки злочинця в прозаїчніший напрям і запитував, чи не міг картину викрасти хтось із працівників музею.

Мосьє Лефевр писав, що він швидше повірить у газетну маячню, згідно з якою винними у викраденні були художники-авангардисти на чолі з Пабло Пікассо. Як з’ясувалося, один із його друзів колись крав для нього статуетки з Лувру.

– Що було потім? – запитувала Міра.

Потім Тарас Адамович припустився помилки – поставив пряме запитання про те, чи не знімали відбитки пальців на місці злочину і чи не порівнювали їх із відбитками пальців працівників музею. Мосьє Лефевр відповів, і зав’язалась запекла суперечка, вийти з якої гідно, на думку Тараса Адамовича, їм не вдалося. Табу було накладено за вимогою мосьє Лефевра, Тарас Адамович погодився малодушно уникати дражливої теми тільки тому, що розумів – зачепив француза за живе.

Хто б міг подумати, що паризький поліціянт належить до палких прихильників системи Альфонса Бертильйона. Більшим міг бути тільки сам Бертильйон, який проігнорував наявність чіткого відбитка пальця на рамі картини і стояв до останнього на важливості антропометрії, аж поки не загнав слідство в найглухіший з глухих кутів.

– Викрадача знайшли? – запитала Міра.

– Так. Ним виявився працівник музею, той самий, що робив скляну раму для «Мони Лізи» – захист від вандалів.

– Ваша версія виявилась правильною.

Її співрозмовник кивнув і додав:

– Мушу визнати, мосьє Лефевр також мав рацію, коли говорив про міжнаціональний характер викрадення: на суді викрадач оголосив себе патріотом Італії і заявив, що викрав картину, щоб повернути її на батьківщину.

– Якби вони відразу взяли відбитки пальців у всіх, хто мав доступ до картини…

– То знайшли б її дуже швидко, – резюмував Тарас Адамович. – Водночас «Мона Ліза» стала всесвітньо відомою саме завдяки цьому викраденню.

– Навряд чи ми розкриємо таємницю підпалу «Праги» тільки завдяки відбиткам пальців, – завважив Менчиць, – хоча певну інформацію ми все-таки отримали.

Кабінет, де більшу частину робочого дня проводив Менчиць, був світлим і просторим. Міру це здивувало, вона чомусь уявляла темне, вузьке, захаращене документами приміщення. Його господар – у білій сорочці та жилетці доповнював приємне враження.

Тарас Адамович підсунув стілець дівчині, запропонував сісти. Сам вмостився в крісло за великим столом біля вікна.

– То яку інформацію ми отримали? – запитав колишній слідчий у Менчиця.

Той, усміхнувшись, відповів:

– Чіткі відбитки. Але спробую розповісти усе по черзі.

Яків Менчиць працював експертом в антропометричному кабінеті вже три роки. Титулярного радника Репойто-Дуб’яго на посаді керівника кабінету не застав – коли Менчиця узяли на службу, колишній колега Тараса Адамовича обіймав посаду головного слідчого розшукової частини Київської міської поліції.

Однак колишній керівник антропометричного кабінету прихильно ставився до молодого колеги і дбав про те, щоб експерти мали все потрібне для досліджень. Якщо за часів Григорія Рудого дактилоскопіюванню підлягли близько п’яти тисяч злочинців, а наступники легендарного слідчого не надто примножили ці цифри, то Репойто-Дуб’яго збільшив їх майже втричі. Однак картотека все ще була доволі бідною.

– Тобто з картотечними зразками нічого не збігається? – запитала Міра.

– На жаль, ні, – відповів Менчиць. – Щоправда, ми на це й не покладали надій.

– Але тоді навіщо… – почала запитувати дівчина.

– На це запитання я радо вам відповім, – усміхнувся слідчий.

Але в ту мить Міра вже могла відповісти на нього самостійно. Навряд чи у французької поліції були відбитки синьйора Вінченцо Перуджо – італійського патріота, що прагнув повернути додому портрет жінки із загадковою посмішкою. Але поліція могла б отримати відбитки пізніше, щоби порівняти їх із тим, який знайшли на рамі картини.

– Крім того, – ніби підслухав її роздуми Менчиць, – навіть якщо ми знайдемо нашу таємничу білявку, то не зможемо її арештувати.

– Чому? Ви ж можете засвідчити, що бачили її. Вона підпалила готель!

– Ні. Я бачив дівчину, що шукала сумочку. Так, вона поводилась, наче зовсім не мала інстинкту самозбереження, але це не злочин. Наприклад, коли я влаштовувався на цю роботу, батько звинуватив мене в тому самому.

– Але ж… Ми знаємо, що вона перевдягалася, – невпевнено сказала Міра.

– Ми припускаємо, – завважив Тарас Адамович, – а от чи зможемо довести – питання до нашого експерта.

Менчиць дістав із шухляди чималенький згорток, поклав на стіл і обережно відгорнув папір. Відтак жестом ілюзіоніста запросив гостей поглянути. Міра підвелась і побачила сірий чоловічий піджак.

– Частина костюма нашого інспектора, – пояснив Яків Менчиць. – Показую його, бо підказку нам дав саме піджак. Ми сподівались знайти хоч якийсь відбиток, залишений на брудній поверхні, – Тарас Адамович порадив пошукати саме такий. Бо тканина – поки що не здатна багато розказати. Можливо, колись, у майбутньому… І радше той відбиток був би негативним.

– Тобто поганим?

– Ні. Подивіться на малюнок на пальцях на вашій руці, – запропонував він. Міра поглянула на подушечку вказівного пальця, ніби вперше її бачила. Слідчий вів далі:

– Долоні й пальці кожної людини мають рельєф. Папілярні лінії, що утворюють візерунки, – це гори, простір між