Епоха слави і надії - Євгеній Павлович Литвак
– Молоді люди, – окликнув їх цвинтарний сторож. – Вам чимось допомогти?
– Так, – кивнув Ніколас. – Ми б хотіли відвідати. – Він осікся, прикидаючи в думці, як краще висловити своє прохання. Було б дивно говорити, що вони прийшли на могилу, де похована одна тільки нога – Сера Альприма.
– Ох, – здивовано підкинув брови сторож. – Давайте я вас проведу. Що тут коїться останнім часом, ви б знали, – він скрушно похитав головою. – Взагалі я не скаржуся, із зарплатнею не дурят, у будиночку тепло, але ось нещодавно, сталася така історія, думав відкину ноги, відразу після цього зав'язав. Жодної чарки відтоді.
Ніколас і Ганна переглянулися. Було помітно, що чоловік явно нудьгував в компанії одних лише покійників та невтішних родичів. Але слухати його було цікаво, тим більше, що його розповідь могла бути пов'язана з їх розслідуванням.
– Вдень тут повно народу, а ось вночі я залишаюся насамоті. Матеріальних цінностей і документів повно, я вже мовчу про комп'ютери і всякий різний інвентар. Робота взагалі спокійна, зазвичай нічого в нас не відбувається. Сатаністів всяких, як на інших об'єктах, у нас зроду не бувало. Бродять, правда, готи, але у нашого керівництва з їх ватажком негласний договір. Типу своїми непристойностями можете займатися, але майно цвинтарське не чіпати.
Так що вони тихо поводяться, – сторож зупинився, підібравши із стежини, кинутий кимось, порожній паперовий пакет. – Як і на будь – якому іншому кладовищі, ми тримаємо собак. Раніше в нас їх було три. Дворняги, але досить розумні і робочі. Свій хліб їли не даремно. Вони постійно сиділи на ланцюзі, біля своїх будок. Ще у нас скрізь камери спостереження, ну хіба мало що,ось так і живемо, – чоловік розвів руками. – А нещодавно я заступив на зміну і… Мені ще з вечора не сподобалося, як собаки поводяться. Вони постійно гавкали і гавкали, я на них цикати замучився.
Ближче до ночі ніби замовкли, але ненадовго. Коли зовсім стемніло, вони почали сильно вити. Так, що волосся дибки. Мені стало ніяково, я відв'язав одного пса, привів до себе у будиночок. Нехай, думаю, тут ночує, так спокійніше. Ну і ліг спати. Собаки потім ніби угамувалися, все добре, і я заснув. Прокидаюся серед ночі від жахливого гавкіту і виття, чую – пси, які на вулиці залишилися, прямо з ланцюга зриваються. Як згадаю, такий острах бере. – Сторож поспішно перехрестився. – Дивлюся, а Джек, це той якого я до себе в сторожку взяв, хвилюється якось, але доки мовчить.
Я в монітор глянув і очманів… Навколо нашого будинку фігури якісь напівпрозорі блукають. Силуети такі, ледве помітні, більше на людські схожі. Я очам-то і не повірив. Вирішив подивитися, хто там бродить, взяв Джека за нашийник і на двір. Він поводився дуже дивно, ніби слід взяв – мов щура учуяв або що… Вийшли ми на ганок – нікого. Тільки пси виють жахливо. Джек встав і теж вити почав, протяжно, як вовк прямо. Я навкруги все обійшов – нічого не помітив. Повернувся назад, глянув у камери, а силуети так і блукають. Що ви про це думаєте?
Я знову на двір, подивився вдалечині, туди, де могили, та трохи не впав, – сторож сплескав руками. – Над кожною могилою по кулі висіло. Такі, знаєте, розміром з два футбольні м'ячі біло – сірого кольору. Мене, як паралізувало, стояв хвилини дві, витріщався на них, а собаки тим часом зовсім з розуму посходили. Джек помчав у бік могил, потім я і інших псів спустив. Дай, думаю, нехай розберуться. Вони спочатку загавкали голосно, а потім замовкли різко. Я пішов до себе, все ніби заспокоїлося – ні шуму на вулиці, ні силуетів на моніторі.
Ну, я заснув, прокинувся в шість від будильника, дочекався змінника і пішов додому.
– А що було далі? – З цікавістю запитала Ганна.
– Коли я прийшов на наступну зміну, дізнався, що тим ранком могильники знайшли собак розшматованими. Вони всі були розірвані, – чоловік пригнічено похитав головою, важко зітхнув і подивився вгору, в сіре небо. Можливо, він думав про розтерзаних псів, чиї душі зараз знаходилися десь там, за хмарами. – Я так і не можу зрозуміти, що за силуети і кулі тоді бачив. Розпитав наших місцевих готів, так ті ще більшого жаху навели. Сказали, що в ту ніч чули з боку моєї сторожки, гучний людський крик – ніби вбивали когось.
Я нічого такого не пам'ятаю. Може просто спав міцно? Потім з'ясувалося, що сталося з собаками і з цим сером… який Альприм.
– Що? – Здивовано підняв брови Ніколас. – Про що ви говорите?
– То я ж не просто так вам тут все розповідаю, голубчики, – не менш здивовано відгукнувся сторож. – Могилу ж його розкопали, може то ведмідь був.
– Звідки на кладовищі ведмідь? – Продовжував не розуміти Ніколас.
– Похолоднішало вже, мабуть не встиг клишоногий перед сплячкою наїстися. Кажуть, його притягнув запах частуваннь, люди ж залишають на могилах печиво там і солодощі всякі. Він і наших псів подрав, окаянний і могилу мабуть розрив.
– Знайшли ведмедя хоч? – Перелякано запитала Ганна, озираючись на всі боки, ніби чекала, що в будь-яку секунду із-за якоїсь надгробної плити на неї вискочить голодний звір.
– Ні, але ви не хвилюйтеся, красуня, – заспокоїв її сторож. – Судячи із сліду, він пішов у бік старого цвинтаря. Зараз тут чергують співробітники управління по охороні тварин. Його або відлякують, або приснуть. Не хвилюйтеся.
– Щодо сера Альприма. Ви впевнені, що саме ведмідь розрив його могилу? – запитав Ніколас.
– В цьому випадку – впевнений. Кому ще вона здалася? – Гмикнув сторож. – Звичайно, є могили, які можна назвати привабливими для вандалів. Наприклад, поховання з дорогими огорожами і пам'ятниками. Чи могили циганів, які вірять, що в світі іншому покійник повинен жити з комфортом, і тому кладуть до труни багато цінних речей, аж до мобільного телефону. Але і я тут не даремно штани просиджую, знаєте. До того ж наруга над тілами померлих і місцями їх поховання карається.
Іншу частину шляху трійця пройшла в задумливому мовчанні. Навкруги панувала спокійна умиротворена тиша. Не вірилося, що зовсім недавно цей спокій був порушений голодним звіром. Деякі пам'ятники привертали особливу увагу, Ганна і Ніколас затримували на них свої погляди, мимоволі зупиняючись хоч би
