Автограф для слідчого - Ростислав Феодосійович Самбук
Потім — відвідини швейцарським журналістом пана Ганса-Юргена Зікса, й коло замкнулося.
Сонце вже сіло, й червона доріжка розчинилася в воді, а Карл усе стояв і думав, як їм потрапити за огорожу. Й нічого не міг надумати. Вже зібрався вертатися, та з-за кущів вийшли двоє й загородили йому дорогу.
Один запитав Карла:
— Це не ви поставили машину біля паркової брами? Ми не можемо заїхати…
— Ні, я без автомобіля…
— Не бреши! — погрозливо мовив другий. — Я сам бачив, як ти під’їхав.
— Але ви помиляєтесь…
Перший раптом ступив уперед і вдарив Карла в підборіддя.
— Ви що! — обурено вигукнув хлопець, підніс руки, щоб захиститися, але невідомий наніс другий удар у сонячне сплетіння. Карл задихнувся, та все ж сам ударив чоловіка коліном у пах. Той лише зойкнув і впав. Карл спробував прослизнути повз нього, та перед ним виріс другий — високий, з довгими мавпячими руками.
— Що вам треба? — закричав Карл пронизливо. — Рятуйте!
— Мовчи, падлюко!.. — засичав високий.
Карл позадкував од нього, та наштовхнувся на другого. Той схопив його ззаду за руки, і в цю мить високий підскочив до нього: різкий біль наче оперезав Карла, він хотів дихнути, та не зміг, осів на землю, затуливши долонями обличчя, і втратив свідомість.
— Гарно ти його!.. — мовив Роршейдт високому. — Тепер треба цього нишпорку…
Раптом десь зовсім близько заревла автомобільна сирена. «Петер, сюди! — загорлав хтось у кущах. — Хтось кличе на допомогу!»
Роршейдт зло вилаявся. Нахилився й схопив Карла під пахви.
— Ну, ти що?.. — зиркнув на високого. Той зрозумів і підняв Карла за ноги. Пригнувшись, вони побігли до берега, зайшли по пояс у воду й кинули тіло в очерет.
— Якщо ти й не добив його, — прошепотів Роршейдт, — усе одно йому кінець…
…Каммхубель поставив свій «опель» неподалік од берега й закинув вудки. Сидів, дивлячись на непорушні поплавці, риба не клювала, та, чесно кажучи, він і не сподівався на улов, просто любив сидіти над озером — перед заходом сонця, викурити сигарету, дивитися на спокійну воду й ні про що не думати. Точніше, думки в такі хвилини були ліниві й повільні, якісь затяжні — вода заспокоювала, і все навколо здавалося таке гарне — кращого не могло бути на світі. Ну що можна порівняти з золотисто-червоною доріжкою на воді і м’яким шелестінням очерету?
Каммхубелю здалось, що він завжди був трохи сентиментальним, а може, ця розчуленість наодинці з природою властива не лише сентиментальним людям? Певно, сентиментальність і вміння побачити прекрасне в природі — все ж різні речі. Каммхубель подумав, що смерть є не що інше, як зникнення, розчинення людини в природі; від цього стало трохи сумно, та не зовсім, бо хто ж у п’ятдесят шість років серйозно думає про смерть? Вже усвідомлюєш, що більша частина життя за плечима, й відчуваєш легкий подих невідворотного, тепер уже відаєш, яке швидкоминуче життя, й знаєш: те, що залишилось, пройде непомітно, як кілька днів, а тому-то й дорожчі стають ці дні, а тому-то привабливіша сонячна доріжка на воді, й невідомим змістом наповнюється шамрання озерного очерету.
Хтось продирався поміж кущів, і Каммхубель невдоволено поморщився: буває, якийсь невідомий зупиниться за плечима, мало не дихає в спину, вибалушиться на поплавці, ще й намагається зав’язати розмову, і не знає, що ти заліз в очерет саме для того, аби відпочити й від людей, і від розмов. Єдина надія, що ніхто не побачить його з берега, — Каммхубель давно вже облюбував це містечко за густим верболозом, віти якого перепліталися з очеретом.
Кроки затихли.
Каммхубель обережно визирнув із своєї схованки — якийсь юнак сперся спиною на дерево й милується природою.
Каммхубель посидів ще трохи, втупившись у поплавці, та було відчуття, що хтось свердлить тобі поглядом спину, й старий не витримав — пішов до машини випити пива. Він підходив до свого «опеля», коли почув шум, розсунув кущі й побачив, як двоє громил накинулись на юнака. Першим порухом було бажання прийти на допомогу, та наступної миті Каммхубель збагнув, що це нічого не дасть — поламають ребра і йому; він гайнув до машини і засигналив так, наче в «опеля» відмовили гальма й він несеться по автостраді, вимолюючи дорогу.
Посигналивши, Камкхубель витягнув із багажника заводну ручку й закричав:
— Петер, сюди!.. Хтось кличе на допомогу!
Поглянув на галявину, та під вербою вже нікого не було. Каммхубель витягнув шию і побачив, як громили тягли тіло до озера. Вони кинули його в воду й швидко зникли.
Не випускаючи з рук залізяччя, Герхардт Каммхубель побіг до берега. Зайшов в озеро по груди, помацав навколо руками, та нічого не знайшов. Посунувся далі і наштовхнувся на тіло.
Каммхубель підхопив юнака й витяг на берег, не думаючи, що ті двоє можуть повернутися й прикінчити його. Він зроду не відкачував потоплеників, та десь читав чи чув про це. Потримав тіло вниз головою, з рота ринула вода, потім почав робити штучне дихання. Але юнак не подавав ніяких ознак життя, і Герхардт подумав, що його прикінчили до того, як кинули в воду. І все ж уперто піднімав і опускав руки, вдивляючись у посиніле обличчя…
Каммхубель привіз Карла до себе додому. Він мав невеличкий двоповерховий будинок на чотири кімнати з кухнею — цю віллу, як гордо іменувала котедж його мати, збудував ще батько, гімназіальний учитель Курт Каммхубель; Герхардт Каммхубель теж був гімназіальним учителем, але, на відміну від батька, доживав свій вік один — дружина померла в концтаборі, та й він сам чудом залишився живий, пройшовши всі кола пекла в Заксенхаузені.
Повернення до життя проходило в Карла з такими муками, що хотілося заплющити очі й знову поринути в небуття. Каммхубель дав йому напитись якогось відвару й поклав у ліжко, пообіцявши перед цим подзвонити в готель Гюнтеру, щоб той не хвилювався й не турбував місцеву поліцію. Настій був гіркий, і Кар-лу здалося, що його ще раз виверне,
