Епоха слави і надії - Євгеній Павлович Литвак

Нормальним людям не потрібен особливий привід, щоб жити. Вони просто живуть і не озираються назад. Мені б хотілося, щоб подія, яка сталася п'ятнадцять років тому, не мала наді мною влади, але це не так. Ми приходимо в цей світ одні і не по своїй волі, і йдемо одні і не по своїй волі. Навіть моє самогубство – "тиск обставин", що склалися".

Закінчивши читати, Лангре трохи тремтячими руками сховав лист назад в конверт. Дістав було цигарку, але в роті було і так гірко від прочитаного, що палити передумав.

– Бачиш? – Зло прошипів Грозовський. – Бачиш, що він з нею зробив? Він звинувачує її в злочині п'ятнадцятирічної давнини, а сам став вбивцею зараз! Він довів Розу до такого стану, що вона збила на смерть людину!

– Ми допоможемо, – Лангре підбадьорююче поплескав чоловіка по плечі.

– Але. Він же… – Підкинув Стажер.

– Єдине правило в житті, по якому треба жити, Стефан, – залишатися людиною в будь – яких ситуаціях. В твоєму випадку, Грозовський, – він знову перевів погляд на злочинця, – раджу тобі почати шукати адвоката.

– Мені не потрібний юрист, який примушуватиме мене танцювати під його дудку і читати по – написаному. Я сам можу себе захистити. Головне ти стримай обіцянку і допоможи їй. Це вбиває її, – гірко стиснув губи Грозовський. – Він одним листом зруйнував її життя. Я вже нічого не боюся. Найстрашніший кошмар в моєму житті вже стався. І залишив після себе це, – чоловік вказав на свій шрам. – Одним звичайним зимовим вечором я повертався додому з роботи. В усьому будинку відключили світло, спочатку я трохи не навернувся в під'їзді, потім йшов в повній темряві по сходах. Зайшов в квартиру. Тепер постійно думаю, чому двері тоді були відкриті? А потім, раптом почув рик в темряві і на мене накинувся великий звір. Він гриз мої руки, обличчя, я не міг нічого зробити. Якісь люди відтягли його, посвітивши на мене ліхтариком. Я не міг зрозуміти, що відбувається і де взагалі я знаходжуся. Виявилось, що я помилився поверхом і зайшов в чужу квартиру, в господарів якої був великий бійцівський пес.

Я прийшов до тями тільки в лікарні, де мені тільки на лице наклали близько двадцяти швів, – він замовк, сховав лист за пазуху і знову закурив, спрямувавши погляд кудись вдалечінь.

– Я пробив по базі третього зі списку відвідувачів, – підійшов ближче до напарника і неголосно сказав Стажер. – Порше мертвий, повісився. І ось ще що, – він відкрив на телефоні картини і почав їх неквапливо перегортати, демонструючи комісарові.

– Це ж?… Всі тринадцять? – Здивовано підкинув брови Лангре. – Грозовський, – окликнув він чоловіка, що пішов у свої думки. – Я так розумію, до машин доки краще не підходити?

– Дайте мені годину часу, – швидко зорієнтувався той.

– Він у тебе є, – кивнув комісар. Відвівши Стажера убік, він пошепки сказав:

– Нам треба чим швидше дізнатися, що накоїли тих дванадцять чоловік п'ятнадцять років тому, і хто їм за це мститься. Вони не лише гинуть самі, як Порше, але і тягнуть за собою інших. Крамер вбив сім'ю, Порно збила велосипедиста. Хто підставляє Алекса Крамера? Хто справжній автор картин?

Глава 12

Таємниця життя полягає в тому, щоб "померти перед смертю" і зрозуміти, що смерті не існує .

Розплатившись з офіціантом, Ніколас зробив останній ковток чаю і подивився на Ганну:

– Зараз спробуємо дізнатися про "Варта Ануш", – він щось швидко надрукував у своєму телефоні і включив прямий ефір. Трохи почекавши, Ніколас тріумфально вигукнув:

– Є контакт!

– Добридень, – привітався чоловік за кермом, що підключився до ефіру. Він плавно крутанув кермо і зупинився на узбіччі. – Я щасливий взяти участь у вашій пригоді. І можу допомогти. Варта Ануш – це Зберігачі Великої Таємниці Братства Дев'яти Невідомих. Мені напевно відомо, що сер Альприм перебував у Братстві.

– Сер Альприм? – Перепитав Ніколас. – Це той, якого знайшли сьогодні мертвим у французькому готелі?

– Так, – кивнув чоловік. – П'ятнадцять років тому він працював в Росії помічником німецького посла. В результаті деякої події, Альприм втратив ногу, а потім повернувся до Німеччини, де відкрив найбільшу фірму з продажу діамантів.

– Мабуть – росіян? – Гмикнув Ніколас.

– Індійських, – відповів чоловік. – Після він отримав титул Сера, розширив свій бізнес, став власником першокласних готелів і в цілому жив розкішно. В Росії більше не з'являвся.

– Вважаєте, він провіз діаманти в протезі ноги? – Поцікавився Ніколас.

– Я цього не говорив, – похитав головою чоловік. – Але точно знаю, що його нога була похована на околиці Пітера. Я вишлю вам координати цвинтаря. Вам слід там побувати, адже біля його воріт стоять дві статуї левів, на постаменті яких, висічена та сама фраза – "Варта Ануш".

– Гарно, – сказала Ганна, озирнувшись на всі боки. – І дуже тихо.

До самих воріт цвинтаря проїзд був заборонений, якщо тільки ти не везеш труну з покійником. Тому таксі зупинилося на самому початку усипаної гравієм доріжки, а далі Ганні з Ніколасом, довелося трохи пройтися пішки. Навкруги і дійсно було тихо, якщо не рахувати рідкісного каркання ворон і шелесту листя на високих деревах. Зовсім скоро вони підійшли до статуй левів. Ті немов спостерігали за ними своїми неживими, але ніби все обізнаними і розуміючими очима. Ганна мимоволі щулилася і поправила комір пальто, сховавши оголену шию.

– Як не дивно, але і про левів мені вдалося знайти деяку інформацію, – Ніколас зупинився поряд з Ганною, так само роздивляючись величні статуї. – Якось один чоловік побудував новий великий будинок і оселився там зі своєю дружиною і маленькою дитиною. Але йому все здавалося, що зовнішній двір виглядає не презентабельно і порожньо, тому він шукав, чим його прикрасити. І знайшов. Купив у якогось торговця цих красенів, – Ніколас кивнув на статуї, – і встановив їх на ганку.

Через тиждень після цього, померла його маленька донька, трохи пізніше дружина розбилася на машині, а потім його самого знайшли повішеним. Поліція "впізнала" левів – їх вкрали з місцевого цвинтаря. На постаменті одного, – Ніколас провів пальцем по холодному каменю, – був вигравірован напис "Варта". На постаменті другого – "Ануш".

Ганна, як зачарована простежила за рухом його руки, після струсила головою, ніби відганяючи непрошені думки.

– Той мільярдер, – сказала вона, – втратив ногу, і справи його різко пішли вгору, ніби плата за його жертву. Ти б зміг віддати, наприклад, руку, якби натомість виконалося твоє найпотаємніше бажання?

– Я не вважаю розумним і правильним платити за успіх таку ціну, – Ніколас похитав головою. – Такий