Автограф для слідчого - Ростислав Феодосійович Самбук
Інший на місці Ганса-Юргена Зікса повірив би кореспондентові, однак він мав багатий життєвий досвід і знав: справжній нишпорка завжди забезпечує свої тили й має таку версію, що й комар носа не підточить.
«Але ж, — цілком резонно зауважив Ганс-Юрген, — чи знає пан журналіст, що Рудольф Зікс — людина хвора, і контакти з ним дозволені тільки лікареві та обслуговуючому персоналу?»
Журналіст відповів, що він у курсі справ, більше того, знає, що групенфюрер іноді згадує багато цікавого, і, зрештою, можна вдатися до лікарської допомоги.
«Ні, — рішуче підвівся Ганс-Юрген Зікс. — Я не можу дати дозвіл на розмову з братом, бо всілякі спогади негативно впливають на його й без того розладнану психіку».
Гість відкланявся. Він поводився чемно, але це ще дужче насторожувало пана Зікса.
Ганс-Юрген почав розмірковувати: що він утратить, коли преса пронюхає про контакти їхньої фірми з людьми Лібана?
По-перше, вони рознесуть це по всенькому світу, що може зашкодити діловій репутації фірми «Ганс-Юрген Зікс і К°». По-друге, Рудольф і ці південноамериканці обговорюватимуть проблеми повернення до Федеративної Республіки Німеччини деяких емігрантів та їхніх дітей, що, зрештою, сприяло б активізації діяльності існуючих і створенню нових реваншистських організацій. По-третє, — цей пункт, певно, слід було пересунути на перший план, — згідно з попередньою домовленістю саме через фірму «Ганс-Юрген Зікс і К°» у Західну Німеччину переправлятимуться капітали для фінансування цих організацій — есесівці встигли покласти значні суми на рахунки південноамериканських банків.
Самі лише проценти від цих операцій розпалювали апетит господаря фірми, а він знав, що не обмежиться самими процентами.
Отже, будь-яка гласність могла призвести до непоправних моральних — Ганс-Юрген лицемірив навіть у думках, ставлячи це на перше місце, — й матеріальних втрат. Адже ж і реваншистські організації, й нова партія фон Таддена, яку вони підтримували, — основа четвертого рейху. А четвертий рейх необхідно буде одягати в мундири, і Ганс-Юрген Зікс не мав жодного сумніву, що право на це одержить фірма, котра сприятиме утвердженню цього рейху. Тут вже пахло такими сумами, що й проценти з південноамериканських капіталів, і надпроценти видавалися дрібною розмінною монетою!
Зікс подзвонив секретарці й розпорядився покликати Роршейдта.
Лише переступивши поріг кабінету, Генріх Роршейдт зрозумів, що на нього чекає якесь важливе завдання: різкий сигарний дим вдарив у ніс, і Генріх задоволено понюхав повітря — так завмирає на мить гончак, почувши запах дичини.
— До нашого міста приїхав швейцарський журналіст Карл Хаген… — почав Зікс.
— Це тип, який щойно морочив вам голову? — перебив Роршейдт: він виконував найделікатніші доручення хазяїна й дозволяв собі деяку фамільярність.
— Так. — Зікс уважно дивився на підручного, хоча споглядання Генріхового обличчя нікому не могло принести задоволення: деформований від численних бійок ніс, товсті губи й пронизливо-хитрі очі під приплюснутим чолом. Роршейдт мав силу первісної людини, звірячу витримку, був невибагливий, головне ж — служив усю війну вірно братові, тепер йому, Гансу-Юргену Зіксу. — Цього журналіста… — Зікс витримав паузу. Не тому, що йому важко було вимовити наступні слова чи раптом сумління заговорило в ньому, просто, даючи таке розпорядження, мимоволі стаєш співучасником, а це завжди неприємно знати, то на тебе може чекати довічна каторга.
На щастя, Генріх допоміг йому.
— Прибрати? — запитав, наче йшлось про щось зовсім буденне.
— Тільки тихо… — поморщився Зікс. — Не треба галасу!
— Спробуємо сьогодні ввечері.
— Він зупинився в готелі «Кінг».
Генріх переступив з ноги на ногу.
— Все?
Зікс махнув рукою.
Добре, що Генріхові нічого не треба розтлумачувати: сказав і забув — як і раніше, почуваєш себе порядною людиною, котра лише за певних обставин трохи схибила…
Але ж як часто обставини бувають вищі за людину!
Гюнтер віддав перевагу ресторану з музичним автоматом, а в Карла заболіла голова від оглушливої музики, й він вирішив поблукати містом. Ще вдень помітив: відразу за центральною міською площею з традиційною ратушею починався парк — крізь зелень проблискувала вода, там був став чи навіть озеро.
Спочатку парк нагадував усі парки світу: газони й клумби, лавки. Карл проминув дві чи три пари закоханих на лавках — усе, як і належить у таких місцях, та непомітно алея перетворилася на стежку, що в’юнилась поміж густих чагарників, запахло свіжістю, й ліворуч за рідкими деревами відкрилося озерце.
Карлові захотілося посидіти на березі. Сонце заходило, й на воді пролягла кривава доріжка. Карл йшов просто до неї. Не міг відірвати погляду від блискучої тремтячої смужки, здавалося, зараз і саме сонце торкнеться води, засичить і згасне. Перестрибнув канаву й зупинився неподалік од берега, спершись на стовбур товстої верби. Так, сьогоднішній день, перший їхній день у Загені, склався невдало, хоча все могло бути й значно гірше. Швейцар, який заніс їхні речі в номер, на запитання, чи знає він Зікса, лише посміхнувся:
«Тут кожен другий працює на пана Зікса».
Але коли Гюнтер почав обережно вивідувати, що він знає про колишнього групенфюрера СС, швейцар нічого не розповів.
Неподалік од готелю вони побачили бензоколонку й вирішили заправитися. Метушливий хлопчина, заливши бензин, перевірив рівень масла, обтер вітрове скло. Карл купив у нього кілька банок мастила й запитав про Рудольфа Зікса. Юнак виразно покрутив пальцем біля скроні й пояснив, що групенфюрера ніколи не бачив, бо народився тоді, коли той оселився вже в маєтку за містом («Кажуть, шикарний будинок і парк, але мало хто був там, фортеця, панове! Для чого це — не розумію, але парк обнесений мало не триметровою огорожею»). Звичайно, для одного божевільного така огорожа — зайва розкіш, хоча, підморгнув, хизуючись своєю обізнаністю, ходять різні чутки, і, можливо, пан Рудольф Зікс не такий уже й божевільний.
Заправившись, поїхали до маєтку Зіксів і впевнились, що потрапити туди неможливо (справжня тюремна стіна з колючим дротом і битим склом). Гюнтер зауважив, що групенфюрер живе у звичних умовах — так само огороджувались колись таємні есесівські
