Епоха слави і надії - Євгеній Павлович Литвак

– Вона вдома! – З радістю подумав Дітар і зайшов у двір. – Нарешті ми зможемо побути в тиші.

Двері злегка скрипнули, і чернець виявився в середині. Повітря в приміщенні було набагато тепліше, ніж на вулиці. Дітар роззувся і пройшов до кімнати. Почуття затишку і спокою розслабили його. В голові була лише думка про неї. Весь день Дітар хотів лише притиснути її до себе так сильно, як тільки зможе. Тепер вона його на все життя. Стільки боротьби, стільки болю і розлуки було пережито заради цього дня, і від цього він ставав ще ціннішим. Чернець зупинився, в кімнаті стояла дівчина. Це була Іраель.

"Тобі дозволено кричати або плакати, але не здаватися. Тому, що я вірю в тебе". Невимовні слова Іраель своєму братові Анрісу.

– Цей день ти запам'ятаєш на все своє життя, я в цьому впевнена.

– Тарсіша – краще, що мені міг послати цей світ.

– А для мене значущий інший день. – Іраель пройшлася по кімнаті і зупинилася необертаючись. – День, коли ти вбив мого брата!

– Анріс?! – Вирвалося в Дітара від здивування.

– Так, Анріс! – Крикнула дівчина. – Ти вже і ім'я його майже забув.

Дітар постарався заспокоїти Іраель і зробив кілька кроків до неї.

– Мені шкода, але…

– Що, але…? – Обернулася до нього Іраель, очі її наливалися гнівом. – Але він був не Агіасом! Ти це мав на увазі.

– Я не розберу нічого, Іраель. Я думав, ти зрозуміла, що сталося тоді.

– Тоді я думаю, ти зрозумієш, що сталося зараз. – Злісно вимовила Іраель.

Її слова змусили Дітара напружитися.

– Що ти наробила? Де Тарсіша?

– Там де і мій брат, в землі! – Холодно сказала господарка таверни. – Ти не боровся за його життя. Ти вбив його. Я зробила теж саме. Я хочу, щоб ти відчув той біль, що і я, який назавжди оселився в моєму серці, зі смертю мого брата.

Чернець дивився в обличчя цій жінці і не міг повірити, що вона на таке здатна. Несамовита лють пронизала його, і він закричав:

– Де вона???

– Вона за будинком, поспіши, якщо хочеш встигнути повернути її з того світу.

Дітар кинувся до виходу. Його босі ноги в'язнули у вологій холодній землі, але він продовжував бігти. Груди стискалися від страху, він кричав, звав свою кохану, але відповіді не було. Пробігаючи навколо будинку, Дітар повторював тільки одно слово: "Ні".

– Ні, ні, ні. Я не вірю. Тільки не це! – Говорив він собі, і поспішав щосили, на допомогу дружині.

У напівтемряві він побачив свіжу купу сирої землі. Світло з вікон частково освітлювало це місце. Поруч не було нічого, і Дітар почав відкопувати голими руками. Він відкидав сиру землю убік розгрібаючи насип.

– Вона ще жива. – Шепотів він собі. – Ще дихає, ще тут.

М'язи на руках Дітара ніколи не працювали з такою силою. Він напружувався всім тілом. Його мантія була вся у бруді. Всюди була земля. На одязі, у волоссі, в очах, під нігтями. Його скарб був закопаний тут і час закінчувався.

Потужними помахами він відкидав землю, доки його пальці не зачепилися за білу тканину. Це була сукня Тарсіши. Побачивши це, Дітар став рити ще швидше. Ось ще, шматок сукні. Більше і більше. Тепер із землі показався палець, а потім і вся рука.

– Все добре, все добре! – Заклинав Дітар. – Я вже тут. Все буде добре. Почекай ще мить, не йди.

Терпіння ченця кінчалося і він, схопивши за руку, почав тягнути її назовні. Земля піддалася і випустила зі своїх кайданів тіло Тарсіши, яке чернець тут же притиснув до себе. Вона була тут. Все залишилося позаду. Теплота його зігріє кохану в холодній ночі. Він притиснув її сильніше, не бажаючи більше ніколи відпускати. Дітар чув стук серця. Воно билося сильно і голосно. Удари йшли один за іншим, але йшли вони з грудей ченця, а не з грудей Тарсіши.

Чернець поклав її на землю і притулив вухо до її серця, воно не билося. Тиша. Він почав трясти її, але було пізно. Дітар задихався. Він відмовлявся вірити в це.

– Ні, ні, ні. – Немов прокляття повторював він собі.

Він не міг здатися так просто. Смерть не розлучить їх цього дня. Чернець вдихнув повні груди повітря і, відкривши рот Тарсіші, вдихнув в неї кисень, після чого почав давити їй на груди, примушуючи її серце знову забитися. Знову і знову він повторював цю дію. Він вдихав так багато повітря, як міг і намагався з останніх сил повернути до життя свій скарб.

Народ на площі продовжував бенкетувати. Музика шуміла всю ніч. Вогні горіли не припиняючись. Міха зібрав людей, щоб повернути нареченого і наречену на весілля.

– Що ж це за бенкет з гостями і без молодят! – Говорив старий Барон.

Люди поступово починали збиратися біля столу Міхи, і вже були готові вирушити за ними. Агіас першим пішов у бік будинку Дітара. Не довелося довго чекати, як натовп циганів з музикою, вином і сміхом послідував за ним. Шумні веселощі рухалися по вулицях Білокам'яного, святкуючи велику подію. Ніхто не поспішав, і в якийсь момент шумний хід розбрівся по всіх вулицях міста. Невеликі групки людей, залишалися в найближчих будинках на ночівлю, а інші продовжували веселощі окремо.

З величезного натовпу до будинку ченця дійшло менше половини. Хвіртка була відкрита, і люди йшли до будинку.

Міха йшов першим і, зупинившись, постукав в двері. Кілька секунд тиші і потім послідував наполегливіший стук, від якого двері самі відчинилися. Міха просто зайшов в середину і народ слідом за ним, відновивши шумні веселощі. Агіас підійшовши до ганку, помітив сліди від ніг на сирій землі. Чернець задивився. Почуття тривоги і небезпеки промайнуло в його голові. Він повільно пішов по сліду. Крок за кроком він покидав шумних циганів і йшов глибоко в темряву за будинок. Сліди вели його все далі і далі, доки він не побачив Дітара і Тарсішу.

Вони в обіймах, лежали на холодній землі. Шок від побаченого, змусив Агіаса зупинитися.

Галасливі цигани зовсім не вписувалися в ту картину, яку він спостерігав. Темна ніч, холодна сира земля, розкидана всюди, і чоловік, що обіймає свою мертву дружину. Агіас боявся зробити крок. Його тіло було немов залите свинцем. Зібравши всю силу, він відірвав ногу від землі і поставив її попереду, потім іншу. Підходячи все ближче і ближче, чернець відчував, як його серце вискакує з грудей.