Епоха слави і надії - Євгеній Павлович Литвак

Той відразу зрозумів, що сперечатися з нею марно – сказала, що поїде з ним, значить поїде. Було видно, як все це важливо для неї, як вона хвилюється і нетерпляче переминається з ноги на ногу. Заради неї Ніколас був готовий погодитися на будь – яку авантюру.

– Гаразд, – кивнув він. В цей момент телефон коротко пиликнув, Ніколас швидко прочитав повідомлення. – Нам якраз прислали адресу, ходімо.

На вулиці вони зіткнулися з суворою пітерською реальністю. Гнані поривами вітру, краплі дрібного дощика потрапляли то в ніс, то в очі, то в вуха. З необережності, ступивши в брудну калюжу, Ніколас незадоволено поморщився.

– Годі тобі, – посміхнулася Ганна. – Це ж типова пітерська погода: весна – не весна, літо – не літо.

Проте підбадьорити Ніколаса їй так і не вдалося. Весь шлях у таксі, він похмуро дивився в екран телефона, читаючи інформацію, яку йому скинули підписники. Про Павлова, що живе на околиці Пітера, в будинку університетських професорів, з яким їм належало познайомитися в найближчому майбутньому.

Відкрив двері під'їзду цегляної девятиповерхівки, Ніколас відразу зрозумів, що його чекає – він бачив сотні таких будинків. Брудних, напівзруйнованих, доживаючи останні роки, як і їх мешканці. Ввійшовши до єдиного ліфта, пописаного кострубатими графіті з матюками, Ніколас і Ганна синхронно затримали дихання. Але це мало допомогло – від смороду, сльозилися очі. Ледве переживши поїздку на останній поверх, вони вискочили з ліфта. Тут справи йшли анітрохи не краще.

На підвіконні – давно зачахла квітка в тріснутому горщику, на підлозі – порожня консервна банка, що мабуть була попільничкою. Хоча її явно не використали за призначенням – недопалки валялися всюди, а сморід сміттєпроводу міг сміливо конкурувати із смородом з ліфтової кабінки.

Типова картина капіталістичної розрухи, ще сильніше зіпсувала Ніколасу настрій і навіяла думки про відпустку. Замість чахлої квітки йому бачилися розкішні пальми, замість брудного стільця з продавленим сидінням – шезлонг, і красуня в червоному бікіні, що простягає йому коктейль.

Дзвінок не працював, і Ніколасу з Ганною довелося довго стукати в двері потрібної квартири, перш ніж їм відчинили. На порозі їх зустріла трохи повненька жінка середнього віку в квітчастому фартусі і з недбалим пучком волосся на голові. Деякий час вони мовчки роздивлялися один одного. Втім, Ніколасу було не звикати – в його професії клієнти рідко починали розмову першими.

– Добридень. Ви, якщо я не помиляюся, Павлова Ольга? Мене звуть Ніколас Романов, а це – він кивнув на свою супутницю, – Ганна Шиян.

Жінка нічого не відповіла, лише продовжувала роздивлятися непроханих гостей.

– Прошу вибачення, що так затримався, я з Тауреда. Дозвольте поцікавитися, де ваш чоловік – Олександр Сергійович?

– Нічого страшного, – кивнула господиня квартири. – Проходьте, він у кімнаті, – вона вказала на останні від кухні двері. – Вам щось запропонувати?

– Ні, дякую, – відповів Ніколас. – Я краще відразу приступлю до виконання завдання. І так вже затримався на десять років.

– Так – так, звичайно, – схвильовано сказала жінка. – Він чекав вас весь цей час.

Прикривши за собою двері, Ніколас і Ганна огляділися навкруги. Кімнатка виявилася зовсім маленькою: розкладний диван, масивна шафа, крісло і старенький телевізор – ледве в ній містилися. На дивані, спиною до них, лежав Олександр Сергійович – в пом'ятій сорочці, розтягнутих треніках і в одному тапці. Другий валявся осторонь на радянському запорошеному паркеті. Вигляд у Олександра був відверто пошарпаний і жалюгідний. Непривабливу картину доповнювало багатирське хропіння і стійкий запах перегару.

– Добрий ранок! – Ніколас акуратно потряс чоловіка за плече.

– Який до біса добрий ранок? – обурився той. – Оля! Я ж просив мене не чіпати!

– Це не Оля, – гмикнув Ніколас.

– Чого? Кого ще принесло?! – Гнівно вигукнув Олександр, і різко сівши на ліжку, зібрався було схопитися на ноги, та так і плюхнувся назад, приголомшено округливши очі. Він повільно моргнув раз, другий, третій і весь зблід, – здавалося, що чоловік ось-ось втратить свідомість від потрясіння.

– Я до вас у справі, Олександр Сергійович, – м'яко окликнув його Ніколас. – Не варто так нервувати.

– У справі? – промекав чоловік. – Так ти ж… Ти ж цей… Той самий…

– Ловець Снів, цілком вірно. Звуть мене, до речі, Ніколас Романов.

Ніколас протягнув руку, але господар квартири взаємністю не відповів – тільки тихо вирячився на непроханих гостей, прямо, як його дружина зовсім недавно. Телефон Ніколаса пиликнув повідомленням. Він швидко пробігся очима по тексту і ледь стримав посмішку. Інформація поступила, як не можна вчасно: "Десять років тому "Пушкін" був в Індії і працював там на Братство, але його членом так і не став".

– Я розумію, що ми нагрянули вкрай несподівано, навіть не попередили, але я зараз все поясню. Тільки спершу з вашого дозволу ми сядемо, – Ганна сіла в єдине крісло, Ніколас опустився на стілець, закинув ногу на ногу і дістав зі свого рюкзака колоду карт, яку вони знайшли в номері готелю.

– Бачите, Пушкін, – чоловік здивовано вигнув брови. – Адже це ваше прізвисько, вірно? – куточком губ посміхнувся Ніколас. – Я прибув з Тауреда, а Ганна – новий член Братства. Ви повинні ввести її в курс справи з приводу цих карт, – він помахав колодою. – А це, – Ніколас дістав пухкий конверт з грошима. – Ваша вихідна допомога.

– Я вам не вірю, – різко мотнув головою Пушкін.

Розблокувавши телефон, Ніколас пробігся поглядом по новим повідомленням, що прийшли від його підписників. І знову вони виявилися дуже доречні.

– Похвально, ви пройшли перевірку, – він сховав конверт назад в рюкзак і замість нього протягнув ключі від машини. Доводилося імпровізувати і викручуватися, оскільки Пушкін був їм потрібен – той явно впізнав колоду. – Ми даємо не гроші, а можливості. Ми про вас знаємо більше, ніж ви думаєте. Останнім часом ваша поведінка нікуди не годиться. Ось хоч би вчорашній епізод. Ви пам'ятаєте, що сталося вчора ввечері після того, як вишли з роботи? Ні? Я так і думав, – Ніколас осуджуюче цокнув язиком. – А шишка в вас на голові, звідки, пам'ятаєте?

Що ж, недивно, – Ніколас демонстративно вказав на свій телефон. – Спробуємо освіжити ваші спогади, Олександр Сергійович.

Пушкін виглядав так, ніби почав сумніватися у власній осудності: часто моргав, протирав очі, пару разів вшкварив себе по щоках. Звичний світ, в якому він спокійно прожив всі шістдесят три роки, рушився на очах.

– Олександр Сергійович, я бачу, вам здається, що ми плід вашої уяви. Дозвольте вас завірити – я абсолютно реальний. Будь ласка, заспокойтеся, адже я не зробив вам нічого поганого, так? – Ніколас питально заглянув в очі чоловікові, той повільно кивнув у відповідь.

Діставши з рюкзака пляшку води, Ніколас сказав:

– Давайте