Таємнича пригода в Стайлзі - Агата Крісті
– Сказати, чому ви так люто налаштовані проти містера Інґлторпа? Тому що ви намагаєтеся повірити в те, у що хочете вірити. І тому ви хочете втопити й задушити свою інтуїцію, яка називає вам інше ім’я…
– Ні, ні, ні! – несамовито вигукнула міс Говард, змахуючи руками. – Не кажіть цього! Ой, не кажіть! Це неправда! Це не може бути правдою. Я не знаю, як у мою голову могла прийти така дика… жахлива думка!
– Я маю рацію, хіба ні? – запитав Пуаро.
– Так, так. Мабуть, ви чарівник, що здогадалися. Але цього не може бути – це так жахливо та ще й неможливо. Це точно зробив Альфред Інґлторп.
Пуаро поважно похитав головою.
– Не питайте мене про це, – провадила міс Говард, – тому що вам я не розповім. Я в цьому не зізнаюся навіть самій собі. Мабуть, я божевільна, що таке думаю.
Пуаро наче задоволено кивнув.
– Я нічого не питаю. Для мене досить підтвердження моєї думки. І я… У мене також є інтуїція. Ми разом працюємо для досягнення спільної мети.
– Не просіть мене допомогти вам, тому що не допоможу. Я навіть пальцем не поворухну, щоб… щоб… – Вона затнулася.
– Ви допоможете мені наперекір собі. Я нічого у вас не прошу, просто будьте моїм союзником. Ви не зможете інакше. Ви робитимете тільки те, що я вас попрошу.
– І що саме?
– Спостерігатимете!
Івлін Говард схилила голову.
– Так, я не можу цього не робити. Я завжди спостерігаю – завжди сподіваюся, що, можливо, помиляюся.
– Якщо ми помиляємося – ну й добре, – сказав Пуаро. – Ніхто не зрадіє більше за мене. Але що, як ми праві? Якщо ми маємо рацію, міс Говард, на чиєму ви боці?
– Не знаю, я не знаю…
– Вирішуйте.
– Це можна буде зам’яти.
– Цього не можна заминати.
– Але ж сама Емілі… – Вона замовкла.
– Міс Говард, – серйозно сказав Пуаро, – це не гідно вас.
Раптом вона охопила обличчя руками.
– Так, – тихо сказала вона, – це була не Івлін Говард! – Вона гордо підняла голову. – А це – Івлін Говард! І вона на боці справедливості! Чого б це не коштувало.
Із цими словами вона рішуче вийшла з кімнати.
– От, – сказав Пуаро, дивлячись їй услід, – іде дуже цінний союзник. У цієї жінки, Гастінґсе, є голова, але є й серце.
Я нічого не відповів.
– Інтуїція – чудова річ, – задумливо промовив Пуаро. – Її не можна ані пояснити, ані проігнорувати.
– Ви з місіс Говард, здається, розуміли, про що йдеться, – холодно зауважив я. – Можливо, ви не спостерегли, що я все ще блукаю в темряві.
– Справді? Це так, mon ami?
– Так. Просвітіть мене, добре?
Пуаро якусь мить уважно на мене дивився. Потім, на мій надзвичайний подив, рішуче похитав головою.
– Ні, мій друже.
– Слухайте, а чому ні?
– Для секрету достатньо двох.
– Ну, я думаю, дуже несправедливо приховувати від мене факти.
– Я не приховую факти. Вам відомі всі факти, які я знаю. З них ви можете зробити свій висновок. Цього разу мова йде про ідеї.
– Усе ж було б цікаво знати.
Пуаро дуже серйозно подивився на мене й знову похитав головою.
– Бачите, – сумно сказав він, – у вас нема інтуїції.
– Щойно ж ви самі вимагали від мене тільки розсудливості, – зауважив я.
– Вони взаємопов’язані, – загадково сказав Пуаро.
Це зауваження видалося мені настільки недоречним, що я навіть не потрудився щось відповісти. Але вирішив, що як зроблю якісь цікаві та важливі відкриття – а я, без сумніву, їх зроблю, – то триматиму їх при собі та здивую Пуаро кінцевим результатом.
Бувають випадки, коли необхідно самоствердитися.
Розділ дев'ятий
Доктор Бауерстайн
Досі я ще не мав можливості передати Лоуренсу повідомлення Пуаро. Але, вийшовши на прогулянку моріжком, усе ще сердитий на свого друга через його зарозумілість, я побачив Лоуренса на майданчику для крокету. Він безцільно штовхав пару старезних куль іще старішим молотком.
Мені подумалося, що зараз зручний момент передати йому повідомлення. Інакше Пуаро, мабуть, сам це зробить. Насправді я не дуже добре розумів сенс цих слів, але лестив собі, що з відповіді Лоуренса і, можливо, кількох вправних запитань із мого боку швидко зрозумію їх значення. Я підійшов до нього й почав розмову:
– Я шукав тебе, – нещиро повідомив я.
– Дійсно?
– Так. Насправді я маю для тебе повідомлення від Пуаро.
– Так?
– Він сказав, щоб я почекав, поки ми залишимося самі.
Я значно стишив голос, уважно спостерігаючи за Лоуренсом краєм ока. Гадаю, я завжди вмів створити, як-то кажуть, певну атмосферу.
– І?
Вираз його смаглявого сумного обличчя не змінився. Чи здогадувався він про те, що я збирався сказати?
– Повідомлення таке, – мовив я, ще більше стишивши свій голос. – Знайди ще одну кавову чашку, та можеш спати спокійно!
– Що це, на Бога, означає? – Лоуренс дивився на мене зі щирим здивуванням.
– Хіба ти не знаєш?
– Поняття не маю. А ти?
Я був змушений похитати головою.
– Яка ще кавова чашка?
– Не знаю.
– Хай краще спитає Доркас чи одну з покоївок, якщо хоче дізнатися про кавові чашки. Це їхня робота, а не моя. Не знаю нічого про кавові чашки, крім того, що в нас є кілька, якими ніколи не користуються. Вони як недосяжна мрія! Старий «вустер». Розбираєшся в таких речах, Гастінґсе?
Я похитав головою.
– Багато втрачаєш. Досконала старовинна порцеляна. Справжнє задоволення – доторкнутися до неї або навіть просто подивитися.
– То що мені передати Пуаро?
– Скажи йому, що я не знаю, про що він говорить. Це для мене як китайська грамота.
– Гаразд.
Я знову попрямував у будинок, коли він раптом покликав мене.
– Як закінчувалося повідомлення? Повтори ще раз, добре?
– Знайди ще одну кавову чашку, та можеш спати спокійно! Справді не знаєш, що це означає? – щиро запитав його я.
Він похитав головою.
– Ні, – сказав він, замислившись, – не знаю. Якби я тільки знав…
Із будинку долинув звук гонга, і ми пішли туди разом. Джон запросив Пуаро залишитися на обід, і той уже сидів за столом.
За мовчазної згоди всі оминали згадки про трагедію. Розмову вели про війну й інші віддалені теми. Та коли, подавши сир і печиво, Доркас вийшла з кімнати, Пуаро раптом нахилився до місіс Кавендіш.
– Вибачте, мадам, що повертаю вас до неприємних спогадів, але в мене виникла маленька ідея. – «Маленькі ідеї» Пуаро вже ставали його улюбленою фразою. – І я хотів би запитати вас дещо.
– Мене? Звичайно.
– Ви надзвичайно добрі, мадам. Я хочу запитати
