Ганнібал - Томас Харріс

Тепер, після семи років зусиль і численних виводів, результати… вражали.

Розділ 16

У горах Дженнарженту на острові Сардинія зібралися всі дійові особи, крім доктора Лектера, і Мейсон тепер зосередився на засобах документування смерті доктора — для прийдешніх поколінь і власного глядацького задоволення. Приготування вже давно були завершені, лишалося тільки перевірити бойову готовність.

Він займався цією делікатною справою телефоном через комутатор легітимного спортивного букмекера біля казино «Кастевейз» у Лас-Вегасі. У величезному обсязі дзвінків, що проходили крізь комутатор протягом вихідних, його виклики були маленькими, непомітними цяточками.

Механічний радіоголос Мейсона, без вибухових і африкат, прокотився від національного заповідника біля узбережжя Чесапікської затоки до пустелі й назад — через Атлантику, спершу до Рима.

У квартирі на сьомому поверсі однієї з будівель по віа Аркімеде, за однойменним готелем, дзвонить телефон, хрипке подвійне гарчання апарата, що дзеленчить італійською. У темряві — заспані голоси.

— Còsa? Còsa c’é?

— Accendi la luce, idiòta[41].

Умикається лампа біля ліжка. На ліжку — троє. Молодик, що лежить найближче до телефона, піднімає слухавку й передає її опасистому старшому чоловікові посередині. З іншого краю ліжка — білявка років двадцяти. Вона піднімає сонне обличчя до світла, а потім знову влягається.

— Pronto, chi? Chi parla?[42]

— Оресте, друже мій. Це Мейсон.

Огрядний чоловік приходить до тями, жестом указує молодикові подати йому склянку мінеральної води.

— Ах, Мейсоне, друже мій, вибач, я спав, котра там година?

— Уже скрізь пізня година, Оресте. Памʼятаєш, що я обіцяв зробити для тебе і що ти мусиш зробити для мене?

— Ну звісно.

— Час настав, друже мій. Ти знаєш, чого я хочу. Я хочу зйомку з двох ракурсів, хочу звук кращої якості, ніж у твоїх порнофільмах, а ще тобі доведеться виробляти власну електрику, тому розташуй генератор якнайдалі від знімального майданчика. Хочу гарні кадри живої природи, для подальшого монтажу, та спів пташок. Я хочу, аби завтра ти перевірив знімальний майданчик і почав його устатковувати. Обладнання можеш лишити там, я забезпечу охорону, а ти матимеш змогу повернутися до Рима до початку зйомки. Будь готовий стати за камеру протягом двох годин після мого сигналу. Ти все затямив, Оресте? У «Сітібанку» тебе чекає переказ у євро, зрозумів?

— Мейсоне, я наразі займаюся…

— Ти хочеш це зробити, Оресте? Ти казав, що втомився знімати порнушку, чорнушку й те історичне лайно для RAI[43]. Ти серйозно налаштований зняти це кіно, Оресте?

— Так, Мейсоне.

— Тоді їдь сьогодні ж. Готівку отримаєш у «Сітібанку». Я хочу, щоб ти поїхав.

— Куди, Мейсоне?

— На Сардинію. Прилетиш у Кальярі, тебе зустрінуть.

Наступний дзвінок пішов до Порто-Торрес, що на східному узбережжі Сардинії. Виклик тривав недовго. Говорити особливо не було про що, оскільки механізм уже давно було налагоджено — ефективна машина, мов портативна гільйотина Мейсона. До того ж екологічніша, хоч і не така швидка.

ІІ. ФЛОРЕНЦІЯ

Розділ 17

Ніч у серці Флоренції, старе місто, майстерно освітлене.

Палаццо Веккіо постає з темної площі, осяяний прожекторами, надзвичайно середньовічний зі своїми арковими вікнами та зубцями, мов вишкір гелловінського гарбуза, із дзвіницею, що здіймається в темне небо.

Кажани ганятимуться за комахами на тлі осяйного циферблата до самого світанку, коли в повітря піднімуться ластівки, наполохані дзвонами.

Старший слідчий Квестури Рінальдо Пацці, у дощовику, що чорнів серед мармурових статуй, застиглих під час ґвалту й убивств, вийшов із тіні Лоджії[44] та перетнув площу, повертаючи, наче соняшник, бліде обличчя до світла навколо палацу. Він спинився на тому місці, де спалили реформатора Савонаролу[45], і поглянув угору на вікна, де його власний предок зустрів свою лиху долю.

Там, із того високого вікна, скинули Франческо де Пацці — голого, з петлею на шиї, аби він помирав, звиваючись і б’ючись об тверду стіну. Архієпископ у повному церковному вбранні, який висів поруч із Пацці, не дарував душевного спокою. Вирячивши очі, оскаженівши від задухи, архієпископ вгризся зубами в плоть Пацці.

Уся родина Пацці постраждала тієї неділі, 26 квітня 1478 року, за вбивство Джуліано де Медічі й спробу вбивства Лоренцо Прекрасного під час меси в соборі.

Тепер Рінальдо Пацці, з роду Пацці, який ненавидів уряд так само, як і його предки, який прислухався до шепоту сокири, принижений і безталанний, прийшов до цього місця, аби вирішити, як найкраще скористатися єдиною щасливою нагодою.

Старший слідчий Пацці вірив, що знайшов серед мешканців Флоренції Ганнібала Лектера. Він отримав шанс відновити репутацію та насолодитися визнанням у своєму ремеслі, спіймавши лиходія. Також Пацці випав шанс продати Ганнібала Лектера Мейсонові Верджеру за такі гроші, що йому навіть не снилися, — якщо підозрюваний насправді виявиться Лектером. Звісно, таким чином Пацці продасть і власну понівечену честь.

Пацці очолював відділ розслідувань у Квестурі не просто так: він був талановитим, і свого часу ним рухав вовчий голод до успіху в професії. А ще йому лишилися шрами від того єдиного випадку, як він в амбітному поспіху та запалі вхопив свій дар за оголене лезо.

Він обрав це місце, щоб кинути жереб, бо саме тут колись пережив момент прозріння, яке принесло йому славу, а тоді зруйнувало життя.

Італійське відчуття іронії було достоту притаманне Пацці: як доречно, що те доленосне прозріння прийшло до нього саме під цим вікном, біля стіни, де й досі міг звиватися лютий дух його пращура. Саме в цьому місці він міг би навіки повернути удачу роду Пацці.

Полювання на іншого серійного убивцю, Il Mostro[46], спочатку принесло Пацці визнання, а потім випустило воронів клювати йому серце. Той досвід уможливив нове відкриття. Проте завершення справи Il Mostro віддавало гірким, мов попіл, присмаком у роті Пацці й схиляло до небезпечної гри поза законом.

Il Mostro, Флорентійський монстр, полював на коханців у Тоскані протягом сімнадцяти років у 1980-х і 1990-х. Монстр підкрадався до парочок, поки ті обіймалися в затишних тосканських провулках. Він поклав собі за звичай убивати коханців малокаліберним пістолетом, дбайливо викладати з них натюрморти, прикрашати квітами й оголювати ліву грудь жінки. Його живі картини видавалися на диво знайомими, лишали з відчуттям déjà vu.

Монстр також вирізав анатомічні трофеї, крім єдиного випадку, коли стратив парочку довговолосих німців-гомосексуалів, очевидно, помилково.

Громадський тиск на Квестуру щодо затримання Il Mostro був дуже сильним і посунув із роботи попередника Рінальдо