Містична річка - Денніс Ліхейн

Та що там казати, до того як Бренден почав таємно зустрічатися з Кейті, він навіть не знав, скільки всього було братів Севіджів, а він же виріс у Низині. Йому про це розповіла Кейті: Нік був найстарший, років із шість тому він подався відбувати свої щонайменше десять років у Волполі; Вел був наступний і, зі слів Кейті, найприємніший; потім ішли Чак, Кевін, Ел (якого зазвичай плутали з Велом), Джерард, який щойно вийшов із Волпола, й нарешті Скотт, материн улюбленець, коли він був зовсім малим і мати була жива. Потім він єдиний з-поміж братів одержав диплом про закінчення коледжу і єдиний, що не жив удома на першому й третьому поверхах, які брати привласнили після того, як повиганяли з дому колишніх власників, так їх перелякавши, що ті переселилися до іншого штату.

— Я знаю про їхню погану славу, — сказала Кейті Бренденові, — але насправді вони хороші хлопці. Хіба окрім Скотта. Він і справді навряд чи може комусь сподобатися.

Оце тобі й «нормальний» Скотт.

Бренден зиркнув на свого годинника, потім на дзиґарі над ліжком, на телефон і на своє ліжко. Учора вночі він засинав отут, дивлячись на потилицю Кейті й рахуючи там біляві волосинки. Простягши тоді руку через її стегно й поклавши долоню на її теплий живіт, він з насолодою вдихав пахощі її волосся, легких парфумів і поту.

Аж ось ізнову звів очі на телефон.

Ну, задзвони, нехай тобі чорт! Задзвони.

Двоє хлопчаків знайшли автомобіль і зателефонували на номер 911. Той, хто заговорив у слухавку, засапався від хвилювання, щойно переконався, що його чують на тому кінці.

— Тут стоїть автомобіль із кров’ю всередині та відчиненими дверцятами, і…

Оператор, який чергував на телефоні 911, урвав монолог і запитав:

— Де стоїть автомобіль?

— У Низині, — сказав хлопець. — Біля В’язничного парку. Ми з другом знайшли його.

— Яка це вулиця?

— Сідней-стрит, — видихнув хлопець у телефон. — Тут кров, а дверцята відчинені.

— Як тебе звуть, синку?

— Він хоче знати її ім’я, — сказав хлопець своєму другові. — Він назвав мене «синку».

— Синку, назви мені своє ім’я, — повторив оператор. — Як тебе звати?

— Ми тут зовсім випадково, дядьку, — ухилився хлопець від прямої відповіді. — Прощавайте.

Хлопець повісив слухавку, а оператор побачив на своєму комп’ютері, що дзвінок надійшов із платного телефона, який стояв на розі Кілмер і Нозер-стрит у Низині у Східному Бакінгемі, десь за півмилі від того місця, де був вхід із Сідней-стрит до В’язничного парку. Він передав інформацію черговому, й черговий послав загін на Сідней-стрит.

Один із патрульних зателефонував до відділка й попросив надіслати підкріплення — одного або двох криміналістів і кількох фахівців з убивств. Йому здавалося, вони будуть потрібні.

— Тридцять третій, ви знайшли тіло?

— Поки що ні, черговий.

— Тридцять третій, чому ви просите надіслати фахівців з убивств, якщо тіла не знайдено?

— Дивлюсь на цей автомобіль і передчуваю — тіло ось-ось знайдемо.

Свій перший робочий день Шон розпочав після перерви, припаркувавшись на Крешент і обминувши синю загороджувальну стрічку на її перехресті із Сідней-стрит. Синя загороджувальна стрічка була позначена етикеткою Бостонського департаменту поліції, бо його представники першими прибули на місце подій, утім із розмов, підслуханих по рації, коли Шон їхав сюди, він збагнув, що справу цю доручать розслідувати відділові вбивств штату, який перебував під його безпосереднім керівництвом.

Автомобіль, як він зрозумів, знайшли на Сідней-стрит, тобто в районі юрисдикції міста, але кривавий слід тягся до В’язничного парку, що, як заповідна територія, підлягав юрисдикції штату. Шон пройшов униз по вулиці Крешент понад краєм парку, й перше, що він помітив, була вантажівка служби вбивств, припаркована в центрі кварталу.

Підійшовши ближче, він побачив свого сержанта Вайті Паверса, що стояв за кілька кроків від автомобіля з відчиненими дверцятами. Соза й Коннолі, яких включили до відділу вбивств лише минулого тижня, з філіжанками кави в руках оглядали кущі біля входу в парк. Далі на гравійній доріжці стояли машини патрульних служб і автомобіль кримінологів, які сердито визиралися на Созу й Коннолі: можливі докази було затоптано, й повсюди валялися кришечки від їхніх паперових стаканчиків.

— Привіт, поганий хлопцюго, — здивовано піднявши брови, мовив Вайті Паверс. — Тебе вже викликали на службу?

— Атож, сержанте, — відповів Шон. — Хоч у мене тепер немає партнера. Адольф у відпустці.

Вайті Паверс кивнув головою.

— Твої пальці придавило дверима, й тобі запропонували несподіваний спосіб лікуватися. — Він обняв Шона. — Ти будеш зі мною, еге? Поки закінчиться термін твого випробування.

Вони поклали, що Вайті стежитиме за Шоном, допоки начальство вирішить, відповідає він своїм високим стандартам чи ні.

— Цей вік-енд здавався таким спокійним, — сказав Вайті, підштовхуючи Шона до відчинених дверцят автомобіля. — Округа була тихою, як мертвий кіт. Когось ударили ножем у Паркер-Гілл, ще одне поранення у Бромлі-Гіт, і кілька учнів коледжу влаштували бійку за пляшку з пивом в Олстоні. Проте жодне з поранень не було фатальним, і всі ці випадки підпорядковувалися містові. За винятком випадку в Паркер-Гілл. Але той чоловік самостійно дійшов до санітарної частини з ножем, який стримів у нього з-під ключиці, ще й запитав у чергової сестри, де вони тримають автомат із кока-колою.

— І вона сказала йому? — запитав Шон.

Вайті всміхнувся. Він був одним із найталановитіших працівників у відділі вбивств, тому всміхався охоче й часто. Його, либонь, несподівано викликали на службу, бо одягнений він був у спортивні штани та хокейну куртку свого сина, бейсбольна шапочка зсунулася на потилицю, різнобарвні кеди були взуті босоніж, а поліційний значок теліпався поверх джерсі.

— Мені подобається твоя сорочка, — промовив Шон, і Вайті обдарував його ще однією ледачою усмішкою, коли над ними, вилетівши з парку, шугонула птаха й зловісно каркнула над Шоновою спиною.

— Півгодини тому, чоловіче, я лежав на своїй канапі.

— Дивився мультики?

— Ні, боротьбу. — Вайті показав на зарості, за якими починався парк. — Думаю, десь там ми знайдемо труп. Але врахуй, що ми тільки-но розпочали пошуки, й Фріл каже, поки не знайдемо тіло, жертву треба занести до списку зниклих осіб.

Птаха знову зробила над ними коло, цього разу трохи нижче. Її гучне каркання проникло Шонові в мозок і відгукнулося тремтінням у