Містична річка - Денніс Ліхейн

Коли, в біса, це почалося?

Власне, більш нічого він не хотів знати. Коли пришвидшився ритм подій, що примусив Шона дивитись на людські спини?

Він заплющив очі.

Коли його покинула Лорен.

Саме тоді.

Бренден Гарріс подивився на телефон, йому хотілося, щоб він задзвонив. Кейті спізнюється на дві години. Він не дуже й дивувався, бо час і Кейті ніколи не відзначалися узгодженістю, але ж сьогоднішній день не є звичайним. Бренден мріяв вирушити в дорогу. Де ж вона, якщо її немає на службі? Вони домовилися, що вона зателефонує Бренденові з роботи, піде на перше причастя своєї зведеної сестри, а потім вони зустрінуться. Але Кейті не прийшла на службу. І не зателефонувала йому.

Сам він не міг подзвонити їй. Це дуже ускладнювало їхні стосунки від першого вечора, коли вони покохалися. Кейті зазвичай перебувала не більш як у трьох місцях — у Боббі О’Доннела в перші дні її знайомства з Бренденом, у тому помешканні, де вона виросла разом із батьком, мачухою та двома зведеними сестрами, або в помешканні вище, де жили її божевільні дядьки, двоє з яких, Нік і Вел, мали славу неприторенних психопатів і не вміли владати своїми імпульсами. До всього її батько Джиммі Маркус люто ненавидів Брендена без будь-якої логічної причини для Кейті та її хлопця. І дівчина не мала підстав думати інакше — скільки пам’ятала себе, завжди чула від батька: «Тримайсь якнайдалі від Гаррісів, бо як приведеш бодай одного з них у хату — ти мені не дочка».

Кейті розповідала про батька, як чоловіка розумного, але одного вечора зі слізьми на очах сказала Бренденові: «Він стає як дурний, коли мова заходить про тебе. Як дурний. Якось він напився й почав базікати про те, як любив мою маму, як дуже вона любила мене й таке інше, а далі як засичить: “Ці паскудні Гарріси, Кейті, нікчемні вони людці, просто сміття”».

Сміття. Від цього слова в Брендена боляче закалатало серце.

— «Тримайся від них, Кейті, якнайдалі. Лише про це я тебе прошу. Будь ласка».

— Тоді чому ти прихилилася до мене? — запитав Бренден.

Вона обкрутилася в його обіймах і сумно всміхнулась до нього.

— А ти цього не знаєш?

Правду кажучи, Бренден цього не знав. Кейті була всім. Вона була богиня. А Бренден був лише Бренденом.

— Ні, не знаю.

— Ти добрий.

— Справді?

Вона кивнула головою.

— Брендене, я бачила тебе з Реєм, матір’ю, з чужими людьми надворі, й ти завжди здавався мені дуже добрим.

— Існує багато добрих людей.

— Існує багато люб’язних людей. А це не одне й те саме.

І Бренден, думаючи про це, мусив визнати, що протягом усього свого життя він ніколи не зустрічав людини, яка ставилася б до нього неприязно. Усі вважали, що Гаррісові діти — хороші хлопці. Бренден ніколи не мав ворогів, ні з ким не бився після школи й не пам’ятав, коли востаннє чув грубе слово на свою адресу. Можливо, це й справді тому, що він добрий. І можливо, справді, як казала Кейті, така риса вдачі — рідкість. А може, він був просто хлопцем, який не дратував людей.

Хіба крім батька Кейті. І то була загадка. А сумніватися в ставленні Джиммі Маркуса до Брендена не доводилося. Той його ненавидів.

Лише півгодини тому Бренден відчув цю ненависть у крамниці містера Маркуса — тиху й стриману ненависть, що йшла від нього, наче вірусна інфекція.

Він відчув себе безпорадним перед нею. Повертаючись додому, він не міг дивитися на Рея й повсякчас спотикався, так його бентежила ця ненависть. Він почувався брудним, так ніби його волосся було давно не мите, а голова всипана гнидами. Тим паче, що цей факт він ніяк не міг пояснити — Бренден зроду не робив нічого лихого містерові Маркусу, він майже не знав цього чоловіка. Він дивився на Джиммі Маркуса й розумів, що той не став би гасити полум’я, якби воно його охопило.

Бренден не міг зателефонувати Кейті на один з її телефонів — ану ж як вони мають там апарат, що визначає номери? Вони здивуються — чого це ненависний Бренден Гарріс телефонує їхній Кейті. Він мав намір подзвонити їй тисячу разів, але думки про те, що на протилежному кінці дроту може нарватися на містера Маркуса, чи Боббі О’Доннела, чи одного з тих психованих братів Севіджів, було досить, щоб він знову поклав слухавку на місце.

Бренден не знав, кого йому боятися більше. Містер Маркус був звичайний собі чоловік, власник крамниці на розі вулиці, до якої Бренден ходив протягом половини свого життя, але було в тому чоловікові щось іще — крім його очевидної ненависті до Брендена, — таке, що могло збентежити людину, спроможне заподіяти їй щось лихе, хоч що саме, Бренден не знав, але щось таке, що примушувало стишувати голос у присутності цього чоловіка й не зустрічатися з ним поглядом. Щодо Боббі О’Доннела, то він був саме той чоловік, який жив невідомо з чого, і, щоб не зустрітися з ним, ви переходили на протилежний бік вулиці. А щодо братів Севіджів, то ті були планетною системою, віддаленою від нормальних, прийнятних стосунків на сотні світових літ. Найбожевільніші, найпридуркуватіші йолопи, яких будь-коли народжувала Низина. Щоб перелічити, яка кількість поглядів і слів могла вивести їх з рівноваги, знадобилася б книга завтовшки зі Святе Письмо. Їхній батько, теж бовдур несосвітенний, настругав зі своєю хворобливою святенницею дружиною безліч дітлахів, одного за одним через кожні одинадцять місяців. Брати росли в жахливій тісноті в одній кімнаті поруч із надземною залізницею, яка нависала над Низиною, затуляючи сонце, аж поки її не знесли, Бренден тоді ще був малюком. Підлога в їхньому помешканні була нахилена на схід, а потяги гуділи за вікном братів двадцять одну годину з двадцяти чотирьох кожної проклятої доби, струшуючи триповерховий будиночок із такою силою, що іноді брати випадали з ліжка й прокидалися вранці навалені в одну купу, зустрічаючи ранок роздратованими, як водяні пацюки, й пісяли один на одного, щоб почати новий день окремо.

Бувши дітьми, вони не мали індивідуальності в своєму зв’язку із зовнішнім світом. Вони були просто Севіджами, такою собі сумішшю кінцівок та сплутаного волосся, й рухалися у хмарі пилюки, як тасманійський диявол. Ви бачили, як котиться на вас курява, й відступали вбік, сподіваючись, що ця хмара затягне в