Вбивство на 31-му поверсі - Пер Валє
— І це вас озлобило?
— Швидше зломило.
— Але ви ненавиділи своє нове місце праці, концерн і його шефів?
— Анітрохи. Якщо ви так подумали, то не зрозуміли мене. Вони ж бо вчинили зі свого погляду цілком логічно. Чого б бони мали відмовлятися від такої легкої перемоги? Уявіть собі, що генерал Міаха(1) зателефонував би Франко й сказав: «Чи не купили б ви мою авіацію? Надто вона багато жере бензину». Таке порівняння вам щось каже?
— Ні.
— А втім, воно не зовсім вдале. В кожному разі я можу просто відповісти на ваше запитання. Ні, я не відчував ненависті до видавництва ні тоді, ні потім. Там до мене добре ставилися.
— І все ж таки звільнили?
— Не забувайте, що на гуманних умовах. До того ж я сам їх спровокував на це.
— Як?
— Я навмисне надужив їхньою довірою, як у них звичайно кажуть.
— Яким чином?
— Восени мене послали за кордон збирати матеріал до серії статей. Вони мали висвітлювати ціле людське життя, шлях людини до успіхів і багатства Ішлося про одного все-світньовідомого телевізійного артиста, одного з тих, якими напихають глядачів у кожній програмі. Бо я попередні роки тільки те й робив, що писав гладенькі, прикрашені біографії відомих людей. Але це вперше мене задля такої мети послали за кордон.
Він знову ледь усміхнувся й затарабанив пальцями по столі.
— Той славетний артист, якого я мав вихваляти, випадково народився в соціалістичній країні, в одній із тих, що їх
' Командувач республіканськими військами під час громадянської війни в Іспанії; згодом перейшов на бік Франко.
уперто не помічають. Я навіть думаю, що наш уряд і досі її не визнав.
Він поглянув на Єнсена пильно й сумно.
— Знаєте, що я зробив? Я написав серію статей і в них докладно й прихильно проаналізував політику й культурний рівень тієї країни, порівнюючи їх з нашими. Звичайно, моїх статей не опублікували, та, власне, я інакшого й не сподівався.
Він на мить замовк, насупив брови, а тоді повів далі:
— Найкумедніше те, що я й досі не знаю, навіщо так зробив.
— На злість?
— Можливо. Але відтоді — а минуло вже чимало часу — я ні з ким не розмовляв про це. Та й, зрештою, не знаю, навіщо так зробив. Я, здається, про таке ніколи й не думав. Попрацювавши з півмісяця у видавництві, я втратив цікавість до всього на світі й далі вже сидів і писав усе, що вони хотіли, аркуш за аркушем. Спочатку вони ще, мабуть, вважали, що я здатен на більше, ніж було насправді. Потім побачили, що я цілком безпечний і можу стати гвинтиком у їхній велетенській машині. Раніше вони навіть намірялися перевести мене в спеціальний відділ. Ви, певне, про нього й не чули?
— Ні, чув.
— Його ще звуть тридцять першим відділом. У них його вважають одним із найголовніших. А чому, я не знаю. Про нього рідко згадують і тримають його у величезній таємниці. Він працює над якимись проектами. Нашим професійним жаргоном його називають «підкидною групою». І ось мене вже були мало не перевели туди, але потім, видно, похопилися, що я ні на що більше не здатний, тільки продукувати гладенькі й приємні життєписи відомих людей. Та й, зрештою, вони мали слушність.
Він неуважно провів пальцями по чашці з кавою.
— І раптом я встругнув оту штуку. Господи, як же вони здивувалися!
Єнсен кивнув.
— Я, бачите, відчув, що більше вже нічого не зможу написати, — раптом злякався, що останні мої рядки будуть солоденькою, нудною брехнею про якогось пройдисвіта, вихвалянням негідника, який розгулює по світу й зчиняє бешкети в кишлах для педерастів.
— Останні рядки?
— Авжеж. Я виписався. Вже й раніше знав, що мені край, що більше я нічого не втну. Те відчуття пойняло мене якось раптово. Згодом я знайду собі іншу роботу, байдуже яку. То, певне, буде нелегка справа, бо ми, журналісти, властиво, нічого більше не вміємо. Але якесь воно буде, в нашу добу не обов'язково щось уміти.
— Аз чого ви живете?
— Видавництво повелося зі мною дуже ласкаво. Вони сказали, ніби самі бачать, що я виписався, дали мені платню за чотири місяці наперед і зразу відпустили.
— І, крім того, вручили диплом? Господар здивовано глянув на Єнсена.
— Еге ж. Смішно, га? А ви звідки знаєте?
— А де він?
— Та ніде. Я міг би, звичайно, набалакати, що порвав його на дрібні клапті й викинув із тридцятого поверху. Але, як сказати правду, я цілком прозаїчно пошпурив його в сміття, як мав іти.
— Ви його зім'яли?
— Авжеж, а то він не вліз би в кошик. Він, пригадую, був величенький. А чому ви питаєте?
Єнсен поставив йому ще чотири запитання.
— Ви тут мешкаєте постійно?
— Я вже казав, що мешкаю тут відтоді, як цей будинок заселили, і маю намір прожити в ньому, аж поки вимкнуть електрику та воду. По-своєму тепер тут навіть стало краще, ніж було раніше. Нема сусідів, і майже не помічаєш, що в будинку не зроблено звукової ізоляції.
— Чому той відділ звуть тридцять першим?
— Він міститься на тридцять першому поверсі.
— А хіба є тридцять перший поверх?
— Так, на горищі, над редакціями масових видань, під самим дахом. Туди ліфт не доходить.
— Ви там були?
— Ні, не був ніколи. Більшість працівників про нього навіть не чули.
На прощання господар сказав:
— Шкода, що я так розбалакався. Коли перескакуєшь з одного на друге, все виходить наївно й заплутано. Але ви наполягали…
