Агент №13 - Андраш Беркеші

— Це ви знаєте від самого Меннела?

— Як експерт, я читав його доповідну. Пізніше і розмовляв з. ним на цю тему. Мені було доручено дати оцінку його доповідній. Заключення я дав позитивне. Ота угорська дівчина стала коханкою Меннела. Її мати якось розповіла, що під час війни була коханкою німецького офіцера, який заволодів цінними трофеями.

— Якими саме? — поцікавився Кара, подумавши, як ухильно висловлюється Губер, називаючи награбоване майно просто «трофеями».

— Точно не можу сказати. Здасться, ювелірні вироби, дорогоцінні камені, золоті монети, валюта, — долари, фунти стерлінгів та ще бог знає що. Судячи з доповідної, величезний скарб. Я зробив висновок, що це може відповідати дійсності. На жаль, наші солдати не тільки воювали, а й грабували, пане полковнику. На мою думку, будь-який нейтральний суд легко довів би, що не одна процвітаюча фірма в Західній Німеччині грунтується на награбованому під час війни. Але це, мабуть, загальновідомо. Суть справи в тім, що той німець заховав свої трофеї на віллі цієї жінки. Пообіцяв, що після війни повернеться, забере жінку, дорогоцінності і десь у Південній Америці вони удвох почнуть нове життя. Проте офіцер зник, як у воду впав. А жінка боялася торкнутися отих цінностей.

— Чому?

— Це могла б пояснити лише вона сама. — Губер помовчав, потім знизав плечима. — Мабуть, і у вас не так просто збути коштовності. Вважаю, що в цій історії важливий сам факт. Адже коштовності все ще знаходяться в Угорщині, бо Меннел домовився з жінкою, що приїде в Угорщину і забере скарб на Захід. А жінка, в свою чергу, виїде з дочкою туди, якщо не помиляюсь, з якоюсь туристською групою. Там вони попросять притулок, реалізують коштовності й поділяться. Половина припаде Меннелу, тобто фірмі «Ганза», а друга половина залишиться жінці. На мою думку, смерть Меннела пов'язана саме з цими коштовностями.

— Може, й так, — відповів Кара. — Але якщо вбивство заподіяно з матеріальних мотивів, то чому в самого Меннела нічого не взяли?

— Саме тому, щоб вас заплутати.

— Ця гіпотеза логічна тільки в тому разі, якщо, крім Меннела, про сховані коштовності знав ще хтось.

— Так. Знав про них і наречений дівчини. Бачите, я забув сказати, що в Італії він разом з нею був. Наречений також знайомий з Меннелом.

— Це вже цікаво. Та й логічно. А що ви знаєте про жінку?

— На жаль, дуже мало, — знизав плечима Губер. — У доповідній вона згадується під псевдонімом Сільвія. Справжнього прізвища її Меннел не вказав. Знаю одне: її чоловік загинув під час війни. Ставши коханкою німецького офіцера, вона була вже вдовою.

— Чи можете назвати якісь її прикмети?

— Ні. — Губер хвилинку напружено думав. — Здається, жила вона не в Будапешті, а десь у провінції. Це я знаю із завдання, яке одержав Меннел. Небагато, але все ж краще, як нічого. Ну що, оглянемо автомашину?

— Давайте, — погодився Кара, але вставати не квапився.

— Якщо машина вас цікавить, я охоче передам вам її. Можете її вивчати. Це варто, бо рація в ній — справжня технічна досконалість. Спільне виробництво фірми «Сіменс» і якогось японського радіозаводу.

— А не буде у вас через це неприємностей? — посміхнувся Кара, подумки радіючи пропозиції Губера. — На місці вашого шефа я б не дозволив віддати машину.

Губер хитро примружився:

— Це правда, пане полковнику. Але я міг і не знати про рацію. Браун направив мене сюди підписати угоду, а про основне завдання Меннела не йшлося. Я повідомлю, що машина згоріла, ви підтвердите це довідкою, і Браун буде задоволений. Він буде певний, що машину знищив сам Меннел. Справа в тому, що там є пристрій, за допомогою якого за кілька хвилин її можна спалити. Його вмонтували, щоб рація не потрапила до ваших рук. Подібний випадок стався торік на польському кордоні. Один я прикордонників хотів ретельно оглянути машину, агент лише натис на кнопку, і машина згоріла.

— Спасибі, — випростався Кара. — Хотілося б задати вам ще кілька питань, але це можна й іншим разом. А зараз…

Губер занурив пальці в своє густе волосся і пригладив його назад. Він зробив кілька кроків до тераси, але в дверях зупинився:

— Я розумію вас, пане полковнику. На вашому місці в мене теж було б багато запитані, до Отто Губера. Адже я був офіцером штабу, маю певну уяву про діяльність розвідки та контррозвідки. Але зрозумійте мене: я німець. Зі своєї шкури вилізти не можу. З етичних міркувань я не можу сказати вам більше. Скажу тільки щиро, що, якби Віктор Меннел був живий, цієї розмови не відбувалося б. Почекайте трохи, може, згодом я й без спонукання розповім більше. — Його погляд затьмарився. У полковника склалося враження, що німець намагається перебороти самого себе. — Важко відважитися, пане полковнику, виказати живих людей, а потім жити з думкою, що через тебе хтось із них потрапив у в'язницю.

— Я розумію, — кивнув головою Кара. — Вам не хочеться здаватися собі зрадником. Не примушую. Ви й так розповіли мені багато цікавого. — Полковник вийняв з кишені візитну картку і записав на ній номер. — Будь ласка, сховайте, це мій місцевий телефон. Може, вам удасться перебороти себе, тоді терміново подзвоніть.

Губер поклав візитну картку в кишеню.

— Дякую.

І вони пішли до гаража. В саду було тихо. Пекуче сонячне проміння, паче вогнем, дихнуло на полковника. Розмова з Губером дуже вразила і схвилювала його. Забув навіть про риболовлю. Всі думки зосередились на подіях, що сталися тут. Він робив спробу ще раз логічно продумати, проаналізувати все, але марно. Проте інтуїція підказувала: незабаром повинна знайтися та нитка, за допомогою якої можна буде розплутати невідомий досі клубок фірми «Ганза». Часом він впадав у розпач, усвідомлюючи, що справа набагато складніша, ніж спочатку йому здавалось. Хвилину він стояв, задумливо погладжуючи кінчик носа.

— Якщо ваш шеф Браун не посвятив вас у завдання Меннела, то це має значити, що вони відмовились, від