Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані - Віктор Тимчук

— Там ніде нема гуми, — замислено сказав Тополюк.

— Нема, — підтвердив Денис. — Я думаю, чи варто нам збирати вчителів? В школі всі мов засліплені спортивними успіхами і гарною поведінкою трійці.

— В кожній школі є свої герої. І часто вчителі заплющують очі на їхні витівки, ставляться до них поблажливо.

Слідчий згідливо кивнув. Вони перетнули вулицю й опинилися поблизу кіоска «Союздруку».

— Давай посидимо, — запропонував Бухов. — Вдале місце для спостереження.

Слідчий мав на увазі Кривого, якого тут бачила мати Апостолова.

— Ти звернув увагу: на партах трійці стерті знаки, — сказав слідчий. — Часом не Морохова примусила?

— А хто примусив у під’їздах? І, мабуть, терли ацетоном, інакше фломастерне чорнило з парт не змити. Ні, чогось сполохалися Бірон і Апостол.

— Напевно, є чого. Ти не здогадався про значення слів у записнику Шейха? — і, не чекаючи відповіді, Денис продовжив: — Усі — прізвиська вчителів, їхні домашні адреси і телефони.

— Навіщо вони йому?

— Для вітань із святами і днями народження, — іронічно сказав Денис.

— Але ж прізвиська… — Євген стенув плечима, нічого не тямлячи.

Вони кілька хвилин дивилися на учнів: йшли юрбою до Шейченко, про щось між собою гомоніли. Он Славко Нечай поруч з Риммою. Євген подумав, що поява однокласників у квартирі тільки додасть відчаю і горя матері Віталія, бо ж всі товариші її сина живі, здорові… А напевно він і Бухов припустилися помилки, ведучи розмову відразу з цілим класом, де ще й сиділи друзі Шейха. Може, це декого стримувало.

— Доведеться, Євгене, зустрічатися з ними поодинці, — сказав слідчий.

— А як з учителями?

— Вчителі — люди дорослі, повинні самі виявити бажання.

— А чи не варто сказати їм про золотий імперіал і гроші, поділитися своїми домислами? Тоді зрозуміють серйозність справи, — зауважив Тополюк.

— Мені здається, рано… Не хочеться розголосу. Хай вже після похорону, — заперечив Бухов. — А чутки… Кожна подія обростає ними. Тепер на часі дати орієнтировку на Кривого. Деякі прикмети його маємо: високий, чорнявий, із сірим ціпком, кульгає на праву ногу. Відчуваю, не випадково він з’являвся на шляху Шейченка.

— Ти зробив, Денисе, висновок? Адже учні і вчителі не знають, з якого будинку випав Шейяенко.

— Авжеж, Бірон і Апостол не розповіли. Чогось бояться.

— Славко Нечай і Римма теж мовчать.

— Ну чому Римма — ясно, а Славкові, видно, дівчина подобається, і вона до нього прихильна. Сьогодні я дещо взнав про рідних Апостола, — Денис відкинувся на бильце лавки, підставив лице сонцю й примружився. — Його батько, Петро Савелійович, працює конструктором на машинобудівному заводі, кращий раціоналізатор міста, з ранку до вечора в цехах, засиджується в технічній бібліотеці, словом, генератор ідей, має кілька винаходів. Мати, Антоніна Павлівна, технолог, завантажена громадськими дорученнями: в жіночій раді підприємства, культорганізатор у своєму бюро, позаштатний інспектор торгівлі. Про Апостолових на заводі всі гарної думки.

— Зайняті люди, — іронічно зауважив Тополюк. — А син цілими днями без нагляду.

Перед ними спинилася молода жінка, зодягнута в сіру сукню. Попелясте волосся — коротко підстрижене й зачесане назад — відкривало високий чистий лоб. У руці жінка тримала брунатну пласку сумку на блискавці, схожу на портфель.

— Товаришу Бухов, — несподівано звернулася жінка до слідчого. — Я вам хочу…

Денис випростався й уважно подивився на неї.

— Я вас слухаю… — на мить затнувся. — Здається, Зоя Пилипівна… Красуцька, викладач хімії?

— Точно, — мляво всміхнулась Красуцька. — З вашого дозволу…

— Прошу… — слідчий посунувся, даючи їй місце.

Вчителька сіла на лаву, поклала на коліна сумку. Мовчала, наче збиралася на думці чи переборювала свою нерішучість.

— Я вчора дізналася про сьогоднішню зустріч з учнями, — несміливо почала. — Відтоді не маю спокою, вагаюся… Може, я помиляюсь і видамся вам смішною, несерйозною, хворобливо підозріливою… — вона замовкла і почервоніла.

— Ви не хвилюйтеся, Зоє Пилипівно, ми постараємося вас зрозуміти, — доброзичливо заспокоїв її слідчий. — У нашій роботі навіть дрібниця, на перший погляд, далека від справи, іноді суттєво допомагає слідству.

— Тоді я розповім… Ось уже рік, як читаю в десятих класах. Є різні учні: здібні, ледачкуваті, посередні, позбавлені обдарування. А є… Приміром, викликаю Шейченка, а він жодної формули, крім Н2О… — Красуцька гірко похитала головою. — Біронського — те ж саме. Апостолова — ні слова. Звісно, ставлю їм двійки. Викликаю через тиждень вдруге — знову нічого не знають. Я здивована, а вони зовсім не переживають, наче це звичайна річ. Переглянула журнал — з інших дисциплін у них оцінки добрі, крім української літератури й мови. Думаю собі, мабуть, не дається хлопчикам хімія, треба додатково попрацювати з ними. Запропонувала. Чекаю після уроків. Дарма: не прийшли, не залишилися.

— А як вони поводилися на ваших уроках? — запитав Бухов, і в його голосі Тополюк відчув стурбовані нотки.

— Пристойно, ще й осмикували Мазуницю, — Красуцька торкнулася пальцями блискавки на сумці. Спроквола продовжила: — А далі… Минуло три тижні. У мене маленька донька, живемо в одній кімнаті, залишаю її з мамою, завжди поспішаю додому. Пам’ятаю, двадцять третього жовтня прибігла, дала Віці поїсти і поклала спати. Щойно вона заснула, дзвонить телефон. Беру трубку — вже гудки. І прокинулась мала. Через кілька хвилин знову — дзінь… Беру — гудки. І так до дев’ятої вечора я, мама і чоловік хапали трубку. Дитина плаче — не спить, ми роздратовані, злі, хоч візьми і відріж телефон. Здогадалися, хтось бешкетує. Думаємо, може, вночі припинить. Де там: чотири рази будили Віку.

— Ви б звернулися на телефонну станцію, — порадив Тополюк, не розуміючи, до чого веде Зоя Пилипівна.

— Чоловік звертався. Сказали, щоб встановити, з якого номера дзвонять, треба дозвіл міліції чи прокурора, начальства зв’язку. Велика морока, — вона нервово застібала і розстібала блискавку. — Наступного дня у школі