Агент №13 - Андраш Беркеші
— Прошу вас зрозуміти моє химерно становище. Навіть не знаю, як вам пояснити… — Вона важко зітхнула і провела язиком по губах. — Спробую, може, зрозумієте. — І взяла сигарету, але не запалила, а тільки покрутила в пальцях. — Ви знаєте, відносини між моєю матір'ю та батьком Віктора дуже погані. Можна сказати, вони ненавидять одне одного. Матері навіть не відомо, що Віктор поїхав в Угорщину.
— Ви ж казали, що одержали від нього листа?
— Так, але він надіслав його на адресу мого нареченого. Мати не знає, що я хотіла зустрітися з ним. Я сказала їй, ніби одержала путівку на три дні в будинок відпочинку нашого підприємства. Збрехала, що з нервами в мене не гаразд. Отже, тепер три дні не можу з'являтися вдома.
— Зрозуміло, — промовив старий. У нього склалося таке враження, неначе дівчина вигадала все це на ходу, тільки тепер. Не сподобалась йому й вигадка з будинком відпочинку. Але все-таки він був радий такому поворотові подій.
— В який будинок відпочинку ви одержали путівку? — поцікавився він.
— Та немає в мене ніякої путівки! Кажу ж — збрехала матері. Я розраховувала, що ми три дні погостюємо у Віктора, що він нам забезпечить номер…
— Де?
— В готелі чи десь в іншому місці. Адже для іноземця це не проблема…
— Тільки не тут. Готель переповнений. Хіба що десь на приватній квартирі…
— Так що ж тепер нам робити? — запитала дівчина, нервово запалила і глянула на старого.
— Ну, що ж. Якщо підкинете мене в селище, — запропонував Шалго, — то спробую допомогти вам. У готелі в мене є кілька хороших знайомих. Ваш наречений теж залишається з вами?
— Звичайно.
— Тоді вам потрібні дві кімнати.
— Навіщо? Ми ж заручені! — Вона показала обручку на пальці.
— Правда, правда, зрозуміло, — сказав Шалго, посміхнувшись. — Будь ласка, зачекайте мене на вулиці. Я мерщій.
— Спасибі, — подякувала дівчина і теж підвелася з крісла.
Шалго почекав, поки дівчина вийде за ворота, і мовчки поманив Лізу.
— Я поїду з ними в готель, — тихо сказав старий. — Це Беата Кюрті, двоюрідна сестра Меннела. Скажи полковникові, щоб група Домбаї якомога скоріше роздобула всі дані про неї. Номер машини записала?
— Так.
— З'ясуй, будь ласка, чия це машина. А ще передай полковникові, що е кілька обставин, які мені не сподобались. Про наслідки перевірки нехай Ерне повідомить мене. Я буду в кафе. Єва знатиме, де мене можна знайти.
— Зрозуміло. — Ліза побачила, що машина марки «оппель» уже стоїть перед будинком. — Скажи тільки: чи встановити «клопа»[6] в кімнаті Губера?
Важко пересуваючи ноги, Шалго попрямував до виходу.
— Та біс його зна. Боюсь, перепаде нам від Ерне.
— А йому не обов'язково про це знати.
— Ну що ж, підемо на риск?
— А що? Ми нічого не втрачаємо.
— Гаразд, спробуй. Але будь обережна.
— Покладись на мене.
Ліза провела старого до воріт. Почекала, доки він умостився в машині, і підморгнула йому на прощання. Потім ще трохи постояла, дивлячись услід машині, яка від'їхала.
Фелмері сидів у дворі й стежив за дівчиною. Ілонка прала білизну в тіні ясена. Палючі промені сонця обпікали спину лейтенанта. Лоб, груди, все тіло були вогкими від поту.
Дівчина всміхнулась йому:
— Дивіться, а то мозок закипить! Чому не знімете сорочку?
Лейтенанта не треба було просити двічі. Він зняв сорочку й освіжився під краном.
— Може, допомогти? — запитав він дівчину, яка складала чисту білизну в емальовану миску.
— Я вже кінчаю, — відповіла вона. — Але якщо вам уже так хочеться, можете вилити з миски воду. А я розвішаю білизну.
Лейтенантові все більше й більше подобалась дівчина. Весь день дивився б на неї, як вона, піднімаючись навшпиньки, гінка, мов тополинка, розвішує білизну.
— Ви плавати вмієте? — запитала Ілонка, коли вони вже йшли поруч піщаним берегом озера.
— Чудове місце, — промовив лейтенант, роздягаючись.
— Ви не відповіли на моє запитання. — Вона теж зняла шорти і стояла в купальнику. — Вмієте плавати?
— Не так, як олімпійський чемпіон, — посміхнувся лейтенант, — але не втоплюся. Тут глибоко?
— Досить глибоко, — кинула дівчина і побігла до води. Через кілька кроків кинулась у воду і зникла. Виринула за півхвилини і гукнула: — Ну що, лейтенанте? — Стоячи у воді, вона махала рукою.
Попливли поруч. Ілонка трохи попереду, на спині, лейтенант на півкорпуса ззаду, щоби дивитися в обличчя одне одному. Вода була тиха і тепла, вгорі сяяло безхмарне небо.
— Скільки разів купалися з Меннелом? — спитав лейтенант і жартома схопив дівчину за ногу.
— Е, ні, ми про це не домовлялися, — заверещала дівчина, силкуючись вивільнити ногу. — Відпустіть, бо вдарю.
Фелмері відпустив її.
— То скільки ж разів? — повторив лейтенант і порівнявся з Ілонкою.
— З Меннелом? Один раз. У той день по обіді, — відповіла вона. — Це що, допит?
— Ви сказали так лише для того, щоб вигородити вашого коханого.
Дівчина повернулась і попливла боком, дивлячись на Фелмері.
— Коханого? Кого це? — здивовано протягла вона. Фелмері пірнув у воду, виринув і, глянувши на дівчину, побачив у її очах цікавість.
— Казимира. Казимира Таборі.
— З чого ви взяли, що він мій коханий?
— Я переконаний у цьому. Переконаний настільки, що можу дати голову собі відрубати.
