Секрети Лос-Анджелеса - Джеймс Еллрой

Із сусіднього номера почувся звук, ніби щось відшкрябували від килима.

— Одне я знаю точно: відколи ти почув прізвище Петчетта, ти вмираєш від бажання щось мені розповісти.

— Чорт забирай, у такі моменти мені здається, що я бачу перед собою не поліцейського, а старого гладкого актора-невдаху.

Джек відвів погляд убік.

— Як тобі відомо, — сказав Стентон, — я ще дитиною знімався у дитячих серіалах Дітерлінга. Найбільшою зіркою серед нас був тоді Віллі Веннерголм, Крихітка Віллі. Я час від часу бачив Петчетта в акторській школі, і знав, що він щось типу бізнес-партнера Дітерлінґа, тому що наша класуха була в нього закохана по вуха і часто нам про нього розповідала.

— І?

— А потім Віллі викрав і порізав на шматки той Доктор Франкенштейн. Ти точно чув про цю історію — гриміла вона тоді на весь світ. Поліція заарештувала чувака на ім’я Лорен Атертон. Вони заявили, що це він убив Віллі та інших дітлахів. Важка історія, Джеку.

— То розповідай її швидше — менше мучитимешся.

— Містер Дітерлінґа та Петчетт прийшли до мене, — затараторив Стентон, — вони дали мені заспокійливе і сказали, що я ще з одним старшим хлопцем мушу піти в поліцію. Мені було чотирнадцять, а тому хлопцеві — ну, десь сімнадцять. Петчетт і містер Дітерлінг навчили мене, що казати, і ми пішли у відділок. Говорили ми із Престоном Екслі, який тоді був детективом. Ми розповіли йому все так, як навчили містер Дітерлінґ та Петчетт: ми бачили, мовляв, як Атертон тинявся довкола нашої акторської школи. Ми впізнали Атертона, і Екслі нам повірив.

— Далі, чорт забирай? — випалив Джек після театральної паузи.

— Того старшого хлопця, — заговорив Міллер Стентон повільніше, — я ніколи більше не бачив, навіть не пам’ятаю, як його звали. Атертону було висунуто звинувачення, і його засудили до страти, а за мене попросили, аби я не давав свідчень у суді. Це було у 1939-му. Минуло кілька років, я досі знімався у Дітерлінґа, але тепер грав наївняків та романтиків. Коли відбувалася церемонія відкриття шосе Арройо Секо, містер Дітерлінґ приїхав туди із кількома акторами, які це все діло мали рекламувати. Шосе побудував Престон Екслі — на той момент він уже був вдалим бізнесменом. І тоді я випадково підслухав розмову між містером Дітерлінґом, Петчеттом і Террі Лаксом — думаю, ти його знаєш.

— Міллере, не зупиняйся, кажи.

— Їхньої розмови я ніколи в житті не забуду, Джеку. Петчетт сказав Лаксу: «Завдяки моїм препаратам він нікому більше не зашкодить, а завдяки твоєму скальпелю його ніхто ніколи не впізнає». «А я приставлю до нього охоронця», — сказав Лакс. Ніколи не забуду голосу містера Дітерлінґа, коли він це казав. «Престон Екслі зрозумів, що, окрім Лорена Атертона, був ще один вбивця, але я підсунув йому цапа-відбувайла, і він заспокоївся, — сказав тоді Дітерлінґ. — Мені здається, він занадто багато чим мені зобов’язаний, аби створювати мені проблеми».

Джек ущипнув себе: чи не спить він, бува, чи досі дихає? Позаду нього почулося часте й важке дихання. Він обернувся і побачив у дверях Екслі та Вайта, що застигли на місці, немовби два кам’яних боввани.

Розділ 72

Тепер все лінії на його схемі були кольоровими.

Каліцтва, домальовані червоним чорнилом. Струмочки чорнильної крові із ран. Мультяшні герої із Реймондом Дітерлінґом, Престон Екслі, зірково-злочинний акторський склад. Червоний колір — кров, зелений колір — здирництво і хабарі. Чорний колір — колір поховальний, чимало акторів другого плану вже вмерли. Вайт із Вінсеннсом усе знали, скоріше за все розкажуть Ґаллодету. Він же, розуміючи це, ледве не копняками вигнав їх із готелю. Ед розумів, що не було вже різниці — встигне він попередити батька чи ні. Він міг ще смикатися й викручувати, а міг просто сидіти в номері та чекати — так чи інакше, все закінчиться так само: його життя рознесуть по шматочках у прямому ефірі.

Минуло кілька довгих годин — він так і не наважився зняти телефонну трубку. Увімкнув телевізор — і побачив свого батька на церемонії відкриття чергового шосе і, коли той знову почав сипати перед журналістами банальностями, вставив собі у рот дуло пістолета. Натиснув гачок до половини — і тато поступився місцем рекламному блоку. Ед дістав чотири патрони, крутнув барабан, приставив дуло до голови. Двічі натиснув курок — і нічого, він навіть не повірив, що він це зробив. Він викинув револьвер у вікно, там його підібрав якийсь алкаш і вистрілив у небо. Ед засміявся, потім заплакав і кілька разів ударив кулаком по меблях.

Ще кілька годин він просидів, нічого не роблячи.

Раптом задзвонив телефон, і Ед наосліп намацав слухавку.

— Так… Слухаю?

— Капітане, це ти? Це Вінсеннс.

— Я. Що там?

— Ми з Вайтом в Бюро. Тільки що