У чиїх руках був ніж - Ерік Амдруп

Коли вони повернулися додому, Доріт захотіла перед сном випити чарку. Пані Ларсен пообіцяла ввести її в жіночий гурток, а крім того, було ще кілька курсів з дуже цікавими темами. Чарки виявилося забагато, ноги в Доріт не дуже слухались, коли вона лягала в ліжко. Поульсен також був збуджений, не хотів спати. Він накинув пальто на смокінг і вийшов прогулятися. З моря напливав туман. Поульсен ішов, наче між хмарами, відчував їхні обриси і мерз в обіймах їхньої крижаної вологи. З телеграфних дротів і з дерев капало, за живоплотами майже не видно було будинків, хіба що в якомусь світилося вікно червонястим, бляклим, розкладеним на барви веселки світлом. Через вулицю прошмигнув кіт. Асфальт скінчився, під ногами зашурхотіла жорства. Яке мале це містечко — не зоглядишся, як ти вже на околиці. Поульсен зупинився на мості, зведеному над залізничною колією. Він сперся на поруччя й задивився в туман. Червоне світло сигнальних ліхтарів зависало в ньому, наче тьмяні зірки. Ось світло змінилося на зелене. Гуркіт поїзда почувся раніше, ніж його стало видно. Найперше показалося переднє світло. Поульсен зібрав слину і плюнув, простеживши за нею очима, поки вона впала між рейки перед тим, як її мала закрити густа тінь вагонів. Вертаючись додому, Поульсен насвистував. Він відразу заснув. Та за годину по нього подзвонили з лікарні.

Відтоді міст став для нього постійною метою вечірніх прогулянок. Він зупинявся біля поруччя й дивився на рейки, що пролягали в нескінченність, туди, де теоретично колись мали б зійтися. Якось у тій далині він побачив марево, білий будиночок: рейки вели просто до його дверей. Марево мріло тільки одну мить у мерехтливому теплі, що здіймалося від нагрітої сонцем колії. І зникло, коли він спробував роздивитися на нього докладніше. Фата моргана, нереальний відблиск якоїсь далекої дійсності, миттєва поява чогось такого, що він не був настроєний побачити. Якби можна було затримати те видиво… Та воно більше не поверталося. Поульсен ходив туди щовечора, байдуже, яка була погода. Якщо плювок падав перед паровозом, наступний день виявлявся добрий. Якщо він падав на поїзд, Поульсен почував себе непевно і сон приходив не швидко. Він стерігся, щоб його ніхто не побачив, і вдома нічого не розповідав.

Ельмо Поульсен підвівся й почав ходити по тісній камері. П'ять ступнів уперед і п'ять назад, знов п'ять уперед і п'ять назад. Якби йому тепер сон, коли в нього нарешті з'явилась можливість досхочу виспатись і ніякий дзвінок його не збудить.

Спершу все йшло просто таки добре, проте персонал більше любив Ларсена. Той був веселіший і не такий вимогливий. До того ж він краще ладнав з пацієнтами. Це Стен, один із найкмітливіших його помічників, звернув увагу на пані Колле.

— Чи хтось оглядав уважніше ту жінку-каліку з другої палати? — запитав він, коли вони пили каву.

— Все минуло, ніякого запалення сліпої кишки в неї не було, можна її виписувати додому, — сказав Ларсен.

Проте Стена це не переконало.

— Так, але… ви її оглядали? Вона давно вже не може ходити, в помешканні все влаштоване так, щоб їй було зручно, У дверях нема порогів, у всіх кутках є дзвоники, вона може подзвонити з будь-якого місця, де саме сидить. От тільки я не бачу в її ногах ніякої хвороби.

— Яльтесен оглядав її п'ять років тому. Тоді в неї почалося це з ногами, цілком раптово. Так, досить дивно. Але вій Епа; кав, що нічого не можна зробити. Виписуйте її додому.

Стен нерішуче кивнув головою.

— Я сьогодні буду у відділенні Й можу оглянути її,— сказав Ельмо.

То була худа, бліда, пригнічена жінка років за тридцять з виразом хронічної за; хут;:і на обличчі. Ельмо почав докладно оглядати її з дедалі більшим подивом.

— Ви зовсім не можете стати на ноги, пані Колле?

Вона похитала головою. Очі в неї були блискучі й дивились убік.

— Таки зовсім не можете? — ще раз запитав він.

— Ні,— відповіла вона. Ельмо ще раз оглянув її.

— Ви ніколи не зверталися до невропатолога? Жінка похитала головою. Доктор Яльтесен лікував її від самого дитинства. Як і багатьох своїх пацієнтів. Яльтесен був присутній при їхньому народженні, на його очах вони росли. Він лікз'вав їх у шкільні роки, знав їхні родини, їхні особливості і вразливі місця, все те добре й погане, що успадкував їхній організм.

Ельмо сів на край ліжка і взяв її за руку.

— Ми покличемо спеціаліста, щоб він оглянув вас, пані Колле. Я думаю, що ви знов зможете ходити.

Вона відвернула голову. В очах у неї стояли сльози. Ельмо завжди відчував прикре збентеження, коли хтось плакав, тому поквапився до сусіднього ліжка. Під час вечірнього обходу жінки вже не було, вона наполягла, щоб її виписали. Але медсестри вмовили її чоловіка прийти й поговорити з Ельмо. То був худий, передчасно посивілий чоловік із виснаженим обличчям. Учитель із Скоребю.

— Я оглядав вашу дружину, — почав Ельмо. Той дивився на нього неприязно.

— Вона потрапила до вас, бо лікар вважав, що в неї запалення сліпої кишки, — сказав він. — Не розумію, чого ви втрутилися в те, в що вас ніхто втручатися не просив. В іншу її хворобу.

Він насилу стримував лють, вона світилася в його очах, бриніла в голосі.

— Але ж, пане Колле, хіба не чудово було б, якби ваша дружина знов почала ходити? Я не знаходжу ніякої патології в її ногах. Ні в нервах, ні в суглобах. М'язи утлі, звичайно, бо вони довго не мали ніякого навантаження, але після відповідного лікування…

Якесь безглуздя. Чоловік мав би радіти, почувши таке, а він лютує. Дивні бувають люди.

— Вона не може й кроку ступили, — сердито сказав він. Руки в нього тремтіли, на лобі виступив піт. — Ми переобладнали весь будинок, щоб вона могла їздити по всіх кімнатах. Я ношу її сходами до машини. Ми відіслали сина