Секрети Лос-Анджелеса - Джеймс Еллрой

Гулянка була в самому розпалі: задній двір площею в цілий акр заставлено навісами. Дітлахи з коледжу паркували свої автомобілі, на величезних тарілках — яловича вирізка, шинка, індичка. Офіціанти обносили гостей закусками, посеред двору височіла величезна різдвяна ялинка, сіяв дрібний дощик. Гості їли з паперових тарілок; галявину освітлювали газові ліхтарі. Джек приїхав вчасно й тепер пробирався крізь натовп.

Велтон Морроу підвів його до перших слухачів — групи юристів з окружного суду. Джек почав шпарити казочки: про те, як Чарлі Паркер намагався купити його мовчання, підклавши під нього повію-мулатку; як він розколов Шапіро — педика з команди Мікі Коена, який штовхав амілнітрит стриптизерам-трансвеститам у гей-барі, але Джек Вінсеннс з усім розібрався, він туди прийшов і самотужки заарештував цілу армію здорованів, що з’явилися на конкурс двійників Ріти Гейворт. Лунають оплески, Джек кланяється. Біля ялинки він бачить Джоан Морроу: вона одна, і їй, здається, нудно.

Він підійшов до неї.

— З Різдвом тебе, Джеку, — привіталася вона.

Висока, струнка, тридцять один рік, може, тридцять два. Ані чоловіка, ані роботи. Більшу частину свого часу вона просто нудьгувала.

— Здрастуй, Джоан.

— Привіт. Я читала сьогодні про тебе в газетах. Ти когось там заарештував.

— А, дрібниці.

— Який ти скромний! — засміялася Джоан. — І що з ними тепер буде? З цим Роком якось-там-його-прізвище і з дівчиною?

— Дівчинці — дев’яносто днів, Роквелл може сісти на рік. Нехай наймуть твого тата, він їх витягне.

— А тобі їх не шкода?

— Я сподіваюся, вони визнають свою провину і заощадять мені цілий робочий день, аби не довелося туди їхати. І ще сподіваюся, цей випадок змусить їх задуматися.

— Я одного разу курила марихуану, у коледжі. Потім страшно закортіло їсти, і я зжерла цілу коробку печива, а потім мене знудило. Скажи, ти б мене за це не заарештував?

— Ти що, таку красуню — нізащо!

— А між тим, мені настільки нудно, що я би, може, спробувала ще раз.

Він вирішив закинути вудку.

— Джоан, а як у тебе із особистим життям?

— Ніяк. До речі, знаєш поліцейського на ім’я Едмунд Екслі? Високий, у таких симпатичних окулярах. Син Престона Екслі.

Аякже! Правильний Едді, герой війни із шилом у задниці.

— Я знаю, хто він такий, але ми не надто близько знайомі.

— Він дуже милий, чи не так? Я з ним познайомилася вчора на вечорі у його батька.

— Хлопчики-мажори — це не мій профіль. Але знаю я одного дуже пристойного чоловіка, якому ти подобаєшся.

— Навіть так? І хто ж це?

— Його звати Елліс Лоу, він заступник окружного прокурора.

Джоан посміхнулася, потім раптом нахмурилася.

— Я чула, він член Ротарі-клубу. До того ж, єврей?

— Так, але є й плюси. Він республіканець, у нього великі плани на майбутнє.

— А він гарний?

— Звичайно, він ще той гарнюня.

Джоан зачепила гілку ялини, пластівці штучного снігу посипалися на землю.

— Гаразд. Перекажи йому, хай подзвонить. Скажи, що в мене на найближчі дні все розписано, а далі вже можна щось думати.

— Дякую, Джоані.

— Це тобі дякую, зводнику. Ой, здається, тато махає мені рукою. Бувай, Джекі!

Джоан втекла; Джек дивився їй услід — її манера поведінки нагадувала Боба Мітчема, ну, можливо, трохи делікатніша. Раптом ззаду почувся ніжний голос:

— Привіт, містере Вінсеннс.

Джек обернувся. Перед ним стояла Карен Морроу — у зеленій коктейльній сукні, на плечах тремтіли краплинки дощу. Останньої їхньої зустрічі вона — довга, непропорційно складена дівчисько-підліток — витиснула із себе «дякую» поліцейському, що врятував її з великої халепи. Карен і через чотири роки залишалася високою, натомість назвати її непропорційною ніхто б уже не наважився.

— Карен! Я вас ледве впізнав!

Карен посміхнулася.

— Тут я мав би сказати, що ви стали справжньою красунею, — не зупинявся Джек, — тільки ви це, напевно, вже чули.

— Але не