В океані - Микола Миколайович Панов

Він пильно дивився на Щербакова своїми ясними очима, що грали рудими цяточками, і самовпевнений здоровило Мосін відчув себе під цим поглядом маленьким і слабким. І справді, вдумуючись зараз, не міг знайти причини, чому саме криголам буксируватиме док.

— Тому що машини на ньому великої тягової сили — от і загадка вся, — сказав Сергій Микитович. — Знаєте, яка тягова сила повинна бути на гаку під час буксировки доку? У трьох буксирних кораблів, разом узятих, не знайдеш такої сили, яку дасть один криголам.

Мосін сердито мовчав. Знову осадив його цей спокійний мічман, який усе помічає!

— Був у нас такий боцман, — відвернувшись, сказав стиха, ніби сам до себе, Мосін. — Очі було вирячить — сміх та й годі! «Боцман кулі на стоп» матроси його прозивали. Надто багато про себе думав. Бувало любив говорити: якщо звелю вам за борт стрибнути — не питайте, для чого, тільки спитайте — з правого чи з лівого борту стрибати.

— Хочете сказати, що і я такий, як він? — ледь усміхнувся Агєєв. Мосін єхидно мовчав. — Ні, товаришу матрос, уже коли накажу вам у воду йти — пізно буде про щось питати. Самі зрозумієте, з якого борту стрибати. Бойова обстановка покаже.

По крутому трапу збігав розсильний.

— Товаришу головний боцман! — кричав він, ще не ступивши на перетяті тросами і якір-ланцюгами понтони.

Агєєв повернув до нього голову, чекав.

— Товаришу мічман! Семафор з «Прончищева». Негайно прибути вам туди. Шлюпка вислана.

Агєєв підвівся, пружною ходою попрямував до баржі, де жив разом з водолазами. Видерся на борт баржі по шторм-трапу. За кілька хвилин знову скочив на палубу доку вже одягнений для виходу — в новому кітелі, в ретельно вичищених черевиках.

У руці він тримав потріпану бібліотечну книжку.

— Щось унадився наш мічман до бібліотеки на криголам ходити, — сказав один з матросів.

До носової частини доку вже швартувалася шлюпка, що прийшла з криголама.

Капітан третього рангу Андросов сидів у кріслі перед нешироким письмовим столом, заваленим книжками й паперами.

Ілюмінатор над столом був завішений оксамитовою портьєрою, каюту осявало біле світло плафона. Цю каюту помічника командира «Прончищева» по політичній частині Андросов займав сам — хазяїн каюти захворів у важкому льодовому поході, зараз поїхав у відпустку, на південь…

На вузькому диванчику, навскоси від Андросова, сидів Жуков. На його обличчі, що нібито одразу якось змужніло за цей вечір, був той самий вираз розгубленості, болісного нерозуміння, яке підмітив Фролов.

У м'якому електричному світлі дуже нарядною й свіжою здавалася біла форменка Жукова, по-святковому блищали золоті букви безкозирки у нього на колінах.

— Погано, товаришу Жуков, зовсім погано, — говорив Андросов. У його звичайно дружньо-м'якому голосі пролунало обурення. — Як це так — вплутатись у таку справу?

— А хто ж його знав, що така справа вийде! — сказав Жуков напружено-тужливо. — Хто ж знав, товаришу капітан третього рангу, — нібито прислухаючись сам до себе, повторив він.

— Але ж ви по суті майже порвали з нею стосунки?

— Вона зі мною порвала. Ще коли я з есмінця сюди не перейшов. А потім передумала, чи що.

— Ви давно знаєте цю громадянку, товаришу Жуков?

— Не так, щоб дуже давно…

Він провів рукою по жорсткому волоссю.

— А тепер так тяжко, неспокійно. Здавалось, кохає вона мене. А тут така справа… І я, замість дочекатися, узнати, що з нею, на корабель подався.

Андросов з докором дивився на нього.

— А вас не турбує інше? Вам не спадає на думку, що ви могли заплямувати високе звання радянського військового моряка?

— Не винний я тут ні в чому, товаришу капітан третього рангу…

Жуков був у каюті вже давно, але дихав наче після швидкого бігу. Знову нервово провів долонею по волоссю.

— Те, що ви повернулися на корабель, абсолютно правильно, оскільки вас відпустили, а там ви все одно нічим не могли допомогти…

Андросов говорив, ніби думаючи про щось інше, його короткі пухкі пальці крутили олівець.

— Подумайте, така справа напередодні походу!.. До речі, — ви не говорили цій громадянці, що післязавтра йдемо в море?

— Ні, не говорив, — швидко підвів очі Жуков… — А точно післязавтра йдемо?

— Можливо… — Андросов не доказав, відклав олівець. У двері тихо постукали.

— Увійдіть! — сказав Андросов.

Агєєв увійшов і зупинився в звичайній своїй спокійно-вичікувальній позі, тримаючи кашкет і книжку в руках.

— Товаришу капітан третього рангу! Мічман Агєєв за вашим наказом прибув.

— Сідайте, мічмане!

Андросов кивнув на диван, Жуков посторонився.

Боцман неквапливо повісив кашкет на вішалку і сів, не випускаючи книжки з рук.

— Зав'язалась тут одна паскудна справа, — сказав Андросов.

Агєєв чекав, поклавши на коліна темні, вкриті застарілими шрамами руки.

— Мене просили ознайомити з цією справою вас, — вів далі Андросов. Жуков дивився вниз — похмурий, замкнутий. «Вже, певно, не ти просив», мимохідь подумав Агєєв, глянувши на нього.

— Думаю, що й комсомолець Жуков не заперечуватиме, щоб секретар парторганізації доку був у курсі цієї справи! — сказав з наголосом Андросов. — Так от — підсумуємо факти. Якийсь час тому, ще служачи на есмінці, сигнальник нашої експедиції Жуков познайомився з однією громадянкою, Шубіною. Знайомство це, наскільки я зрозумів із ваших слів, Жуков, не було дуже щасливе… Однією з перших вимог, які Шубіна поставила Жукову, була вимога змінити прийняте ним раніше рішення: вона наполягала, щоб Жуков не залишався на надстроковій службі.

Втупивши очі в палубу, Жуков сидів нерухомо.

— Під впливом Шубіної комсомолець Жуков