Мене називають Червоний - Орхан Памук
Я зійшов з дороги, пронісся двома заболоченими садами й опинився біля старого кам'яного будинку, оточеного зеленими деревами. То був дім, біля дверей якого я в учнівські роки щовівторка чекав на майстра Османа, аби проводжати його до малярського цеху, чвалаючи на два кроки позаду з його сумкою, палітуркою, шкатулкою для калямів та письмовою дошкою в руках. Довкола нічого не змінилось, але чинари так розрослися, що на вулиці й біля дому більше не відчувалося духу розкошів, величі й багатства, які панували тут за часів султана Сулеймана.
Я вже був недалеко від узвозу, який збігав униз до порту, і мене знову схопив у свої обійми шайтан — захотілося востаннє глянути на арку будівлі малярського цеху, де я пропрацював двадцять п'ять років, страшенно захотілось. Отож я пішов тими самими місцями, які щовівторка минав учнем, шльопаючи ногами позаду майстра Османа: чимчикував вулицею Окчулар, де влітку запаморочливо пахло липами, проходив повз пекарню, де мій майстер купував чуреки з м'ясом, спускався з пагорба, на якому під шеренгами айви та каштанів завжди сиділи довгі ряди жебраків, залишав позаду себе закриті віконниці крамниць нового базару, цирульню, з чиїм господарем кожного ранку вітався мій учитель. А ось розлігся величезний, ніким не засаджений город, на якому скоморохи щоліта ставили своє шатро і веселили цікаву публіку. Наді мною височіли будинки, з чиїх кімнат тхнуло парубоцьким духом; я простував під арками Бізансу, під стінами палацу паші Ібрагіма, будинку з крученими колонами, які ми перемальовували сотні разів, під чинарами, що їх нас змушували відтворювати щоразу інакше. Ось і Ат-майдан, на каштанах та шовковицях цвірінькали горобці, скрекотали сороки.
Здоровенна брама малярського цеху була зачинена. Ані біля дверей, ані під арковим склепінням нікого не було. Я лиш на мить схвильовано глянув на зачинені маленькі віконця, з яких в учнівські роки, вмираючи від нудьги, дивився на дерева, аж тут мене хтось зупинив.
Голос у незнайомця був верескливий і дратував. Чоловік сказав, що скривавлений кинджал з рубіновим руків'ям, який я тримав у руці, належить йому. Кинджал у нього вкрали його племінник Шевкет і Шекюре, отже він — доказ того, що я — один з людей Кари, які вночі напали на його будинок і забрали з собою Шекюре. Розгніваний чоловік з верескливим голоском, цей всезнайко, виявляється, знав, що друзі Кари — художники й вони рано чи пізно навідаються з ним до цеху. Ось і все, що він міг розповісти. В нього була довга шабля дивного червоного кольору, яка яскраво виблискувала, і чомусь саме зі мною він збирався поквитатись. Я хотів був пояснити, що це — якесь непорозуміння, але його лице палало такою люттю, що мені заціпило. Ще раз глянувши на нього, я збагнув, що він ось-ось кинеться на мене й по-звірячому вб'є. Я збирався закричати: «Заради Бога! Схаменися!»
Та він ще не напав.
Я тільки замахнувся своєю торбою, навіть не встиг виставити вперед кинджала.
Торба полетіла, й тут червона шабля миттю відрубала мені руку, а потім і голову. Те, що голову відтято, я зрозумів із того, як моє нещасне тіло зробило два безпорадних кроки вперед, рука дурнувато замахала кинджалом, а з шиї фонтаном ударила кров. Тіло звалилося на землю, нещасні ноги після тих двох кроків забилися в конвульсії, наче кінь, що конає в муках.
Моя голова впала в багнюку, і я не міг бачити ані свого вбивці, ані торби з золотом та малюнками, яку й досі хотів би тримати в руці. Мої роботи лежали десь там, де починавсь узвіз до тепер навіки недосяжного для мене моря, до пристані Кадирга. Й голова моя більше не могла обернутися та востаннє подивитись на них і на частинку світу, що лишилася позаду мене. Я забув про мініатюри й подумав про те, чого б хотіла моя голова.
Перед тим як шабля зітнула її, голова подумала, що корабель відпливе з Кадирги, розум наказував: «Поспішай!» — те саме говорила мені в дитинстві й моя мама. З тим «Поспішай!» усе й закінчилося. Мамо, шия болить, я не можу поворухнутися!
Отже, це те, що називають смертю.
Але я знав, що ще не помер. Виколоті зіниці не ворушилися, проте широко розплющені очі бачили чудово.
Те, що я бачив, лежачи на землі, заполонило всі мої думки. Дорога плавно вела вгору. Ось стіни малярського цеху, склепіння арки, дах, небо.
Здавалося: мить, коли я дививсь, розтягувалася й розтягувалась у часі, і я збагнув, що бачити тепер означає згадувати. Мені згадались відчуття, які переживав тоді, коли годинами вдивлявся в якусь неповторну мініатюру: якщо довго розглядаєш малюнок, то сам потрапляєш у його час.
Віднині час був тим часом з малюнка.
Мене ніхто ніколи не побачить, мої думки згаснуть, і голова, що валяється в багнюці, роками споглядатиме той сумний узвіз, кам'яну стіну та недосяжні липи й каштани, які зовсім неподалік.
Нескінченне чекання було таким болючим і нестерпним, що мені хотілося тільки одного: втекти з цього часу.
59. Я — Шекюре
Ніч у хаті далеких родичів Кари, куди він нас відправив, аби заховати, була для мене безсонна. Ми з дітьми та Хайріє лежали на одному ліжку, і хоча я й змогла ненадовго задрімати, слухаючи їхнє хропіння та кашляння, проте мене розбудили дивні істоти й жінки з мого неспокійного сновиддя: до їхніх тіл були причеплені відрубані руки, ноги; вони гналися за мною, не відстаючи ні на крок. Прокинувшись над ранок, я добре вкутала Шевкета й Орхана, обняла їх, поцілувала у волоссячко й помолилась Аллахові, щоб послав мені щасливий міцний сон, такий, як у ті часи, коли я спокійно вкладалася спати в домі мого покійного татка.
Проте я не змогла заснути. Після вранішнього намазу крізь щілини віконниць тісної й темної кімнати я побачила те, що завжди ввижалося мені в моїх радісних снах: до мене знайомими кроками, згораючи від нетерпіння, наближався чоловік з кийком у руці, ніби з шаблею. Він був, наче привид, виснажений війною та ранами. У своїх видіннях я обіймаю того прибульця й укладаю спати. Та тут я збагнула, що чоловік, залитий кров'ю, — це Кара, й мимоволі скрикнула — чого ніколи не робила в своїх снах.
Я підбігла, відчинила двері.
Його лице запухло від ударів і було фіолетовим. Ніс — порізаний, з нього текла кров. Від плеча до шиї тяглася глибока рана. Сорочка, ввесь одяг
