Злий - Леопольд Тірманд
— Я ледве стою на ногах, — тихо пояснив Гальський. — Знаю, що повинен… — Він важко сперся плечем об стіну; але білі очі не зрушили з місця, рука з темряви не простяглась і не підтримала Гальського.
— А навіщо ж ви передчасно вийшли з лікарні? — пролунало безжалісне запитання.
— Це був мій обов'язок, та зрештою… — підвищив голос Гальський, — я не повинен вам пояснювати цього.
— Як так, то й так. Ваше право.
— Послухайте мене, — Гальський відірвався від стіни і ступив крок уперед. — Ніхто з нас обох не має прав на цю дівчину. Ніхто. Ні ви, ні я.
— Ні ви? — білі очі блиснули, як хвилину тому, але в низькому, дзвінкому голосі затремтіла ледь вловима надія.
— Ні я, — промовив рішуче, без тіні співчуття Гальський. — Хто може мати якісь права на Марту? Ці права, — додав він обережно, — ми будемо здобувати зараз. Саме зараз.
— Але ж ви кохаєте її? — низький, дзвінкий голос у темряві набрав хрипкої задерикуватості, — правда? Скажіть.
— Кохаю, — відповів Гальський. Білі очі згасли.
— Пане Гальський, — залунав у кутку низький і хрипкий голос, — чи знаєте ви, що можете залишитись у цій брамі? Такі речі трапляються з людьми, які надто рано встають з ліжка після важкої хвороби.
— Знаю, — спокійно мовив Гальський, — а чого ж тоді ви її не шукаєте?
В цю хвилину до брами вбіг якийсь хлопчак і голосно свиснув. Налетів на Гальського, зупинився на мить, пробурмотів: «Пробачте…», минув його і побіг у двір, оглядаючись на браму. Гальський відчув, що чиясь рука делікатно потягла його із смужки вуличного світла в темний куток.
— Ви стоїте на проході, — обізвався дуже тихий голос.
Гальський почав шукати очі, але їх поблизу не було, натомість на секунду блиснув сірник, і зажеврів вогник сигарети, освітлюючи в мороці червонаві контури обличчя.
— Може, хочете закурити? — спитав ЗЛИЙ.
— Хочу, — сказав Гальський і простяг руку за сигаретою.
— Я шукаю її, — сказав ЗЛИЙ, — цілий день був на товчку. Розпитував одного комбінатора, продавця хімікатів для виведення плям, знаєте, одного з тих, що торгують біля рундуків. Він взагалі знає, що там робиться, але цього разу не міг мені сказати нічого. Вчора був на площі великий рух.
— Я знав, зо слід з товчка буде непевний, тому й хотів з вами зустрітись, — продовжував ЗЛИЙ. — Одна голова добре, а дві краще.
— Ви кохаєте її? — раптом різко й нечемно спитав Гальський.
Білі очі небезпечно запроменіли біля самісінького обличчя Гальського.
— Не ваше собаче діло, — грубо відповів ЗЛИЙ.
— І все-таки ви хочете допомогти мені розшукати цю дівчину? — тремтячим від напруження голосом запитав Гальський. З хвилину стояла важка, гнітюча тиша, тільки блимали пурпурові вогники сигарет.
— Хочу, — просто відповів ЗЛИЙ. Голос у нього пом’якшав. — Одна голова — добре, а дві — краще, — повторив він. — Тому я й зустрівся з вами.
— Вам очевидно потрібен союзник, — кинувся в атаку Гальський, жбурнувши сигарету. Подих йому уривався від хвилювання.
— Потрібен, завжди, — признався ЗЛИЙ. — Хоч і маю пана Калодонта й інших.
— Знаєте, — гаряче почав Гальський. — Я здавна, пане, думаю про вас… Як ваше ім'я?
— Генек, — відповів ЗЛИЙ.
Гальський завагався: таке звичне і просте було це ім'я так звичайнісінько воно було вимовлене, що в звичній течії думок Гальського щось наче обірвалось.
— Вам потрібен союзник… — знову почав він, але вже з меншим запалом; якось не йшли на думку потрібні слова, які він з такою красномовністю вигукував перед Колянком. — Особливо, в цьому становищі, — раптом пожвавішав Гальський. — Дзярський хоче вас арештувати за всяку ціну.
— Не схопить він мене, — зневажливо кинув ЗЛИЙ. — Та зрештою… що я зробив йому? Адже ви, мабуть, знаєте, що я нічого з того, в чому мене звинувачують, не вчинив.
— Знаю, — кивнув Гальський, — знаю. Я перший зорієнтувався в тому, що ви робите. І я на вашому боці з самого початку. — Він вимовив це так переконливо, що сердиті білі очі злагіднішали й потемніли. — До того ж, — схвильовано додав Гальський, — я завдячую вам життям… Ви ж привезли мене тоді до лікарні.
— Ні! — шарпнувся ЗЛИЙ, стримуючи слова, що силоміць просилися на язик.
— Як то… ні? — невпевнено мовив Гальський. Йому зараз важко було вдавати й маскуватися. Він добре знав, що це не ЗЛИЙ привіз його до лікарні.
— А так, що ні! — роздратовано відповів ЗЛИЙ. — Нічим ви мені не завдячуєте. Я з'явився через кілька хвилин, надто пізно, та, зрештою, і не знав, що це саме вас дубасили… Я просто випадково нахилився над вами. Мені довелося тікати, бо саме хтось надходив ззаду, він і відвіз вас до лікарні, — в голосі його відчувалось полегшення,
Гальський посміхнувся:
— А хто ж то був? — спитав він тоном спільника.
— Я й сам хотів би знати, — замислився ЗЛИЙ, — якийсь тип у котелку. Калодонт з ним розмовляв і теж не знає, хто це такий. Видно, міцний козак.
Гальський важко зітхнув і сперся на стіну.
— Що з вами? — занепокоївся ЗЛИЙ.
— Погано себе почуваю, — несміливо поскаржився Гальський.
З темного кутка виринула постать, одним рухом підскочила до ослінчика біля квартири двірника, підняла його й невловимо швидким рухом по'ставила біля Гальського.
— Дякую, — прошепотів Гальський, важко опускаючись на лавочку; на його блідому спітнілому обличчі з'явився вдячний усміх.
— Може, води? — запіклувався ЗЛИЙ.
— Не треба, — сказав Гальський, напружено вдивляючись у силует ЗЛОГО, що ледве окреслювався в півмороці. «Таким я його собі й уявляв, — з задоволенням подумав він. — Як приємно спостерігати цього чоловіка».
ЗЛИЙ сів біля Гальського, заклавши руки в кишені.
— Треба вирішити, — почав він.
В
