Злий - Леопольд Тірманд
Звільнений від кляпу Антоній Пайонк довго і безтямно трусив головою: під час шаленої їзди безвладна голова його стукалась об залізне дно кузова, побите тіло глухо нило.
— Міліціє! — перше, що пробелькотів він.
— Пане старшино, — гарячково запитав Генек, — що все це, ради бога, означав? Хто вас так опорядив?
— Міліціє! — вже істерично лементував Пайонк, — поможіть!
— Колего, — благальним голосом почав умовляти його Генек, — я теж у мундирчику, ось подивись: ти в формі, і я в формі. — Він не знав, як розмовляти з цим, охопленим страхом і болем чоловіком, навіть почав заїкатися. Допоміг Пайонку підвестися і злізти з кузова на шосе. Побачивши ідилічно-лагідний вечірній краєвид, Пайонк трохи заспокоївся.
— Цигарку, — пробурмотів він.
— Генек простяг йому пачку цигарок і сірники, Пайонк прикурив, жадібно затягнувся, вже впевненіше мовив:
— В міліцію, пане шофере! Там є ще одна дівчина! Ті лобурі, що мене так… ще замордують її!
— Де? — здивувався Гепек.
— Я покажу! — вигукнув Пайонк і знову затремтів усім тілом. Відвернувся під Генека і сперся чолом об край кузова.
— Як тут бути? Як тут бути? — шептав Генек. Шукаючи троса, він ще раз вискочив на платформу «Шевроле» і, нишпорячи в темряві, натрапив на якусь важку пачку. Витягнув її на бліде світло: це був старанно запакований і обв'язаний шпагатом пакет завбільшки з патефон. «Що це може бути?» зацікавився Генек; помітив надірваний ріжок, засунув руку і витяг кілька штук довгастих картонних смужок. «Гроші? — промайнуло в його свідомості. — Ні… Надто вузькі». Сірники падали в нього з рук, коли він їх запалював; у світлі жовтого вогника він встиг прочитати на смужці слова: «Польша — Угорщина». Серце в нього сильно забилось — більше нічого не треба було з'ясовувати. Тисячі різних думок і здогадів завирували в нього в голові.
— Сідай, пане! — звернувся він до Пайонка, — поїдемо! — Погасив світло в автобусі, вийняв ключ з мотора, потім відчинив кабіну «Шевроле». «За двадцять хвилин я мушу повернутись по машину», подумав він.
— Тут, на Саській, є комісаріат, — почав знову Пайонк.
— Товаришу, — сказав Генек, — не бійся нічого. Зараз даватимеш свідчення.
Через сім хвилин бульдогоподібний «Шевроле» обережно в'їжджав у Вєйську вулицю. Антоній Пайонк, виповнившись у цей вечір багатим досвідом, ні про що більше не питав.
Юліуш Калодонт опівдні повернувся додому і підійшов до канапи, на якій лежав Гальський.
— Пане докторе, — сказав він, — я розповім вам таке, що ви й не повірите.
— Марта повернулась? Вона тут? — вигукнув Гальський, підводячись на лікті.
— Ні, — Калодонт опустив очі. — Увечері, — нарешті промовив вій, — ви зустрінетесь із ЗЛИМ.
Гальський сів на канапі.
Чи не соромно вам глузувати з хворої людини? — з докором запитав лікар.
— Я кажу правду, — мовив Калодонт так просто і так щиро, що Гальський схопився на ноги і за хвилину, з гримасою болю, опустився на край канапи.
Ввечері лікар Вітольд Гальський сидів у кіоску Юліуша Калодонта і відповідав на роздратовані зауваження клієнтів, які висловлювалися про відсутнього продавця з явною неприхильністю.
Калодонт повернувся за півгодини і сказав, швидко дихаючи:
— Вже. Можете йти. Гожа, одинадцять. Він чекає на вас у брамі.
Серце в Гальського закалатало: тепер, коли неймовірна фантастика останніх місяців і сьогоднішнє, начебто жартівливе повідомлення Калодонта от-от мали стати реальним фактом, дійсністю — Гальський повірив у це одразу, без розпитувань і сперечань. Відчув дике хвилювання, що додало виснаженому організмові несподіваних сил.
— А що з Мартою? — раптом згасило радість болюче запитання, що було нібито монотонним рефреном цього дня.
Проте легше хвилюватись ніж добратись до брами на Гожій вулиці. Це надто близько, щоб їхати трамваєм чи тролейбусом, але поки Гальський добрався, він страшенно змучився. Супроводжуваний тривожним поглядом Калодонта, Гальський поволі рушив з кіоска, обережно спираючись на позичений у старого ціпок. Дошкандибавши за п’ятнадцять хвилин до потрібної йому брами, він почував себе так, наче скупався у надто гарячій ванні. Серце билося з перебоями і важко; щось пульсувало у скронях і щемів поперек, волога слабість оповила все тіло, наче мокрий рушник. Зупинившись на хвилину, Гальський глибоко зітхнув, сперся рукою на мур, потім, набравшись сміливості, переступив через залізний поріг брами.
Бала це стара, справжня варшавська брама — темна й облуплена. Маленька лампочка, що висіла високо вгорі, блідо і каламутно освітлювала напівкругле склепіння; внизу темні тіні чергувалися з бліками, що падали з вікон флігеля в подвір'ї.
Брама була порожня. Гальський невпевнено зупинився посередині, спершись на ціпок, і уважно роздивився навколо. В цій напівтемряві він скоріше відчув ніж побачив пустку; пню відразу ж охопили тисячі сумнівів і тривог. Визирнув на подвір’я — воно також було порожнє, поцятковане вогнями з вікон, крізь які подекуди долинали голоси жінок, що порались в кухнях. І раптом погляд Гальського зупинився в найтемнішому кутку брами: там блищало двоє іскристих білих очей, наче повислих у порожнечі, відокремлених під невидимого обличчя, голови, постаті. Після секундного вагання Гальський зробив крок до цих очей.
— Адже вас тут не було? — тихо кинув він.
— Був. Весь час, — так само тихо відповів ЗЛИЙ. Це були перші слова, які почув від нього Гальський; кров прилила йому до обличчя, серце сильно застукотіло, бо саме таким уявляв він голос ЗЛОГО — низький, сильний, гучний, якийсь надзвичайно варшавський, з трохи навіть зневажливими інтонаціями.
— Де Марта? — рішуче спитав Гальський. Вимовляючи в темряві це ім'я, він відчув, як залишає його хвилювання.
— Чого ж ви не шукаєте її? — спитав ЗЛИЙ. Якась дивна
