Злий - Леопольд Тірманд

— Даси п'ятдесят, — сказав Меринос, ласкаво посміхаючись, — і так буде щасливий. Скажеш, що конкуренти випустили багато товару в місто та що номер не вийшов. Хай судиться з громадянином Кудлатим, якщо йому не подобається. — Ласкавий усміх на його обличчі раптом змінився на злу гримасу. — Коли б не тікав, — додав він, — одержав би повну суму, адже його можна було б ще використати. Але оскільки він хоче чкурнути, ми не будемо підтримувати грішми шахрая, що завдав державі таких збитків. Не будемо допомагати йому втекти від караючої руки правосуддя.

Метеор зайшов пообідати, а потім поїхав до Вільги. Обідаючи, він весь час міркував, як би його привезти Марті гарячої страви: йому здавалось, що такий доказ турботливості міг би дати багато користі. Але нічого не придумав, а тому купив зо два десятки свіжих тістечок і поїхав на Крохмальну.

Вільгу він знайшов у гаражі. «Зовсім змінився чоловік, — подумав Метеор, неспокійно глянувши на нього, — як зломився після цього прикрого випадку».

— Ти вже обідав, Алюсю? — запитав Метеор з товариською турботливістю.

— Ні, — відповів Вільга, — нема апетиту. — З його постави зникла холодна великопанська байдужість, він схожий був зараз на збанкрутілого крамаря, якого позбавили спокійного майбутнього.

— Що трапилось? — занервувався Метеор. — Чого в тебе такий трагічний вигляд? Адже тобі ще ніхто не відірвав голови.

— Метеоре, — мовив Вільга, — я вже втомився. Вся ця афера може погано закінчитися, а я вже не маю сил тікати, змінювати місце проживання, все починати спочатку.

— Іди хильни, і тобі зразу полегшає, — ущипливо кинув Метеор. — Усе буде в порядку, Алюсю, ось побачиш. А щодо Ірми, то я оженюся на ній.

Вільга подивився на Метеора, і щось схоже на колишню холоднувату іронію заблищало в його вицвілих очах.

— І прокинешся з рукою в нічному горшку, — ущипливо сказав він.

— Давай поб'ємося об заклад, — скипів Метеор, — якщо не віриш! Хіба не стане мене на дружину? Навіть на таку, найкращу?

Вільга нічого не відповів і поплентався за Метеором нагору.

Цього разу Марта сиділа в їдальні і їла апельсини. Вона підвелася з крісла, коли обоє зайшли до кімнати; в її поставі не було вже того зневажливого гумору, з яким вона привітала Метеора перед полуднем. У неї був вигляд нервово виснаженої людини, і вона явно була схильною до переговорів.

— Пане інженере, — перша заговорила Марта, — прошу випустити мене звідси.

Вільга проковтнув слину й обізвався з рештками колишньої галантності:

— Коли б це залежало від мене…

— Ірмо, — досить патетично промовив Метеор, — ти не підеш звідси аж до понеділка. А в понеділок ми взагалі виїдемо з Варшави. Ти і я. Тихенько повінчаємося в якомусь маленькому містечку в дерев'яній сільській капличці.

В очах Марти страх змішався з веселістю.

— Не будьте дитиною, пане Хацяк… — почала вона.

— Пане Метеор, — поправив Вільга, — час уже кінчати з цією комедією.

— Байдуже, — сказала Марта.

— Тобі не повинно бути байдуже, як мене звуть! — перервав її з шляхетним обуренням Метеор.

— Мені абсолютно байдуже, — мовила Марта, — зрозумійте, нарешті, що в мене є стара мати, і вона хвилюється за мене, може захворіти.

— Нічого не вдієш, — рішуче заявив Метеор. «А може…» Він замислився над можливістю влаштувати зустріч Марти з старою матір'ю перед від'їздом. «Це б дуже прив'язало її до мене», подумав Метеор.

— У мене є наречений, і якщо він стріне вас, пане Хацяк, то ви шукатимете фрагменти своєї особи по всій Варшаві, — закінчила Марта невдалою погрозою.

— Таких сильних ми бачили, — грубо відповів Метеор,

— О боже, — з розпачем зітхнула Марта, сіла і згорнула безнадійно руки. — Випустіть мене звідси! Випустіть мене звідси! — раптом голосно крикнула вона, знову схоплюючись із місця.

— Заспокойтесь, пані! — кинув Вільга, потім злякано глянув на двері.

— Ірмо, — заговорив примирливим тоном Метеор, — а коли б я тебе пустив, тоді що?

— Присягаюсь, — вигукнула Марта, — ніщо мене більше не обходитиме! Забуду про вас і про все те, що тут було… і що я чула тут. Відразу ж, як тільки-но вийду з цього будинку.

— Як ти думаєш, Алюсю? — Метеор запитливо подивився на Вільгу.

— Я нічого не думаю і ні про що не хочу думати, — заявив Вільга. — Це твоя справа.

В цю хвилину залунав дзвінок. Вільга вийшов, щоб відімкнути, і забув зачинити двері в їдальню. На порозі з'явився Роберт Крушина, тримаючи обіруч великий пакунок, щільно обгорнутий сірим папером і міцно обв'язаний мотузками; один ріжок пакунка був надірваний, видно, щоб пересвідчитися, що в ньому є.

— Гей, чого ви там бабляєтесь, інженере? — вигукнув Крушина з веселою нетерпеливістю, — відчиняйте швидше, бо в мене руки терпнуть…

Пакунок був з добрий патефон завбільшки і, мабуть, досить важкий.

— Що це таке? Звідкіля? Для чого? — пробелькотів Вільга, відступаючи в замішанні й забувши зачинити двері до квартири.

Вглибині нерухомо стояв Метеор, наче перетворений на соляний стовп.

— Пан голова наказав привезти сюди, — мовив Крушина, помітно задоволений з легко влаштованої справи, — він сказав, що разом з цією пакою ви, пане інженере, тепер матимете одинадцять тисяч штук. Аж до суботи… — раптом обірвав він, помітивши Марту, що стояла трохи збоку. Уповільнив крок, але відступити назад було годі. Крушина з силою жбурнув пакунок на стіл між рештками вчорашньої закуски і сперся на нього руками, наче хотів його затулити. — Що це? — вирячив він очі, — гості? Маленьке рандеву? Ну й вибрав час! — останні слова були скеровані невідомо до кого, до Вільги чи до Метеора; та ось на обличчі Крушини відбилася напружена праця думки. — Я цю пані ніби десь бачив, — нарешті заговорив він. — Ага! Пригадав! Що вона тут робить? — розгублено звернувся до Вільги.

— Слухай, Бобусю, — почав швидко і нервово Метеор, — тут ціла історія, і зараз нема часу її розказувати. Досить того, що ти повинен тримати яеика за зубами.