Злий - Леопольд Тірманд

— Громадянине, — почув Метеор за собою старечий голос; обернувшись, він побачив, що з будки до нього привітно посміхався швейцар. — Ну, що, все владнали? — спитав він.

— Ну, звичайно, — серйозно відповів Метеор, — хоча й важка справа, самі знаєте, з працею і заробітною платою.

Швейцар схвально закивав головою.

Метеор швидко пройшов Краківським Передмістям до Своєнтокшизької і увійшов до кав'ярні «Нови свят». Глянув на годинника: було близько одинадцятої. Зачинився в телефонній кабіні і набрав номер.

— Пане голово, — заговорив він, почувши голос Мериноса, — вже все влаштовано. Я пообіцяв йому сто кусків, отак як ми говорили. Відразу погодився.

— Дуже добре, — похвалив Меринос.

— Ага, ще одне! — сказав Метеор стишеним голосом. — Вчесняк просив мене цілий день чекати телефонного дзвінка, бо наперед нічого невідомо. В нього є якісь власні плани, про котрі він не хоче говорити. І я дав йому телефон Алюся і відразу ж їду туди. Я добре зробив?

— Дуже добре, — визнав Меринос. — Ти кмітливий, Юреку.

— А де Алюсь? — голос Метеора затремтів від хвилювання. Він у вас нагорі чи в себе дома?

— Тут, у нас, — мовив Меринос, — я зараз пошлю його на Крохмальну, щоб він відімкнув контору. Тільки ж, глядіть, не напивайтеся зранку, — додав він з батьківською поблажливістю.

Метеор сперся на стіну, глибоко з полегшенням зітхнув і стер краплистий піт з чола, потім повісив трубку, не попрощавшись. Думка, що Вільга переслідує Марту в той час, коли він, Метеор, тяжко працює, перетворювала йому життя в пекло. Філіп Меринос не знав про це і трохи здивувався, що Метеор сьогодні не такий ввічливий, як завжди.

Метеор швидко увійшов до гаража; інженер сидів на купі покришок і пив пиво.

— Я погано спав, — поскаржився Вільга; в нього й справді був вигляд втомленої і миролюбно настроєної людини.

— Дай ключі, — тихо сказав Метеор.

— Кінчай з цим, Юреку, — так само тихо порадив Вільга. — І хай вона швидше йде геть. Тільки без крику!

— Гаразд, гаразд, — погодився Метеор, — спершу я повинен поговорити з нею. — Він відчував, як зростали в ньому бойовий дух і віра в швидку перемогу: вигляд Вільги, що остаточно перестав бути йому конкурентом, сильно підбадьорював його.

Метеор піднявся нагору, обережно відімкнув контору і двері в квартиру Вільги, потім старанно замкнув їх за собою. Їдальня, в якій весь час горіло світло, виглядала наче бойовище. Метеор тихо, на гумових підошвах, наблизився до алькова і приклав вухо до дверей: нічого не чути. «Ще спить, — подумав він, — або вийшла в кухню». Швидко повернув ключа і раптовим рухом відчинив двері. Навпроти — вже одягнена, вмита, — в зручному кріслі сиділа Марта, біля неї, на комоді стояла чашка чаю і тарілка з бутербродами, на колінах лежала розгорнута книжка. Але сам альков виглядав так, наче його щойно розгромили ворожі вояки, ласі до трофеїв і безглуздих руйнувань: фіранки пообривані, постіль розкидана, шафа розчинена навстіж, і білизна з неї викинута на підлогу, перекинуті догори ногами крісла валялися серед побитого на скалки керамічного посуду.

Метеор свиснув від подиву і сказав, роздивляючись навколо:

— Добрий день. Це ви тут таке натворили?

— Добрий день, — лагідно відповіла Марта і охоче призналась: — Так, я. — Потім, помітивши тупий вираз на обличчі Метеора, пояснила: — Я мстилася. Підіть, подивіться, що робиться на кухні і в ванній кімнаті. Зразкова картина спустошення, бо ж, майте на увазі, я — жінка і легко втрачаю самовладання. Ви знаєте, що таке жінка, пане Хацяк?

— Ірмо, — серйозним тоном почав Метеор, — я хочу поговорити з тобою.

— Будь ласка, — зраділа Марта, — тут так нудно! Єдина книга, яку я знайшла, має назву: «Про раціональне використання рідких палив» і належить перу нашого приятеля, інженера Альберта Вільги. Бо «Handbuch des Autorennfaharers» 1 1939 р., що лежав на нічній тумбочці, хіба ж можна вважати за літературу? Мені більш подобається книга про палива. Уважно читаючи, можна в цьому творі навіть знайти автобіографічні елементи, тим більше, коли близько знаєш автора.

— Ірмо, — перебив Метеор; він почував себе дедалі більш невпевнено; все, про що він мав намір говорити, безповоротно вивітрилося в нього з голови. — Ірмо, — повторив він, — я хочу тобі сказати щось важливе, таке, чого я ніколи нікому не говорив.

— Будь ласка, — промовила Марта, — не соромтесь, пане Хацяк. Можу побитись об заклад, що це буде якась сенсація з питань галантереї і одягу, правда? Ну, пане, не тримайте мене далі в непевності.

— Ірмо, — вигукнув мало не в розпачі від своєї незграбності Метеор. — Ти чудова дівчина!

— Так кажуть, — скромно вставила Марта, опускаючи очі. — Але я не хочу вам перешкоджати.

— Ірмо, — в голосі Метеора залунали пискливі нотки, — ти чудова, гарна, така, як треба… Я вчора переконався в цьому. Знаєш, я теж свій хлопець, і дівчина, що вибере мене за чоловіка, буде щаслива. Вір мені… І вибач за ті вчорашні коники, що я викидав; не гнівайся, послухай: що ти сказала б, якби ми… побралися?

Марта встала, явно вражена.

— Дайте мені сигарету, — сказала вона, потім вийняла «Камеля» з простягнутої їй пачки. — Пане Хацяк, — промовила вона, запалюючи сірника, — я прошу негайно мене випустити звідси. Ви чуєте?

— Чую, — відповів Метеор, хоч він справляв враження людини, яка нічогісінько не чує. — Ірмо, послухай мене, це не така проста справа. Тільки в такий спосіб все може закінчитись як слід.

— Я знаю, що це не проста справа, — промовила Марта й нервово відвернулася; вона зрозуміла, що те, чого вони побічно торкнулися зараз у розмові, і є суть всієї ситуації.

— Ірмо, — тихо шепнув Метеор, — ти чула вчора все, так?

— Так, — тихо відповіла Марта.

— Ну от бачиш, — енергійно промовив Метеор, — тепер нема іншого виходу. Ти мусиш стати моєю дружиною. Тим більше, що я цього дуже хочу. — В голосі Метеора забриніли нотки щирого почуття,