Злий - Леопольд Тірманд
— Ні, — відповів Гальський, — тільки двічі переказувала вітання через третю особу, — додав він за хвилину й знову ліг навзнак, спітнілий і втомлений як людина, що тільки-но починає видужувати і раптом переоцінила свої сили. «Невже в мене знову гарячка?» подумав він з відчуттям прикрої втоми.
— Ну, то до побачення, — сказав Колянко, підводячись. — Я вже піду собі. Ви, певно, втомилися, пане Вітольде. — Цей поспіх був нічим іншим як втечею: коли обірвалась розмова про Марту, йому більше нічого було говорити.
— Спасибі, що не забули про мене, — сказав Гальський, — і відвідали. Ще приходьте, пане Едвіне, — додав він приязно.
Колянко вийшов швидко й незграбно.
Гальський лежав виснажений. Йому не хотілося думати. У палаті поволі западали травневі сутінки: крізь відчинене вікно пливли дедалі густіші тіні. «Засвічу світло, почитаю трохи», подумав Гальський, але йому не хотілося простягати руки до тумбочки.
Хтось несміло постукав. «Хто це?» невдоволено подумав Гальський і вигукнув:
— Заходьте!
Двері повільно прочинилися, і на порозі стала якась невиразна постать.
— Тут лежить доктор Гальський? — спитав тихий голос.
— Я Гальський, — відповів доктор, — чим можу служити?
Постать наблизилась і промовила врочистим, хоч і несміливим голосом:
— Не знаю, чи ви, пане докторе, пригадуєте мене? Ми бачилися тільки один раз.
Гальський натиснув на кнопку нічника, і ясний сніп світла осяяв палату.
— Пригадую, — сказав він, привітно посміхаючись. — Ми познайомились в комісаріаті на Вєйській, ви, здається, Калодонт. Таке прізвище не забувається. Будь ласка, сідайте.
— Дякую, — відповів Юліуш Калодонт, сідаючи на краєчку стільця; в голосі його, крім явного полегшення, бринів якийсь смуток і повага.
— Даруйте, пане, ваш візит до мене чимось викликаний, правда? — чемно спитав Гальський.
— Важко відразу все сказати… — Калодонт набрав повітря і випалив з відчайдушним поспіхом: — Я хотів вас запитати, де Марта?
— Як то, — спокійно перепитав Гальський, — де Марта? Звідкіль я можу знати?
На обличчі Калодонта відбилося замішання. Він розпачливо похитав головою.
— А хто ж має знати?.. — уїдливо пробурчав він, потім додав несміливо: — Я думав, що ви знаєте, пане докторе. Ви не гнівайтесь, але я так подумав.
— Я не гніваюсь, — без усміху відповів Гальський, — але що трапилось?
— Власне, я нічого не знаю. Тільки одне: Марта зникла.
— Як це… зникла?..
— А так. З самого ранку. Ви знаєте, ми — сусіди, бачимося кілька разів на день. І от з самого ранку Марти нема. Надвечір прийшла до мене стара пані Маєвська і питає, що робити? Марта пішла раненько, сказавши, що в неї сьогодні вільний день та що вона їде на товчок. І наче у воду впала. Пані Маєвська вже хотіла піти заявити в міліцію, але я їй порадив, щоб вона почекала до ранку, а сам пішов до вас. Бо з вами, молодими, нічого не відомо: одного дня так, наступного — інакше.
— Не розумію, що я можу мати спільного з цим усім, — сухо спитав Гальський.
— Ну, ну! — Калодонт лукаво підніс угору ціпок і погрозив Гальському. — Ви вже мені, пане докторе, не кажіть… Тиждень тому, видно, ви сварилися між собою, бо Марта ходила, мов отруєна, а що вже потім робили, то бог вас знає.
В голові у Гальського загуло й завирувало, ніби хтось у ній пустив у рух велетенську карусель. Безліч образів, висновків і припущень почали диявольський танець в його мозку. Він підвівся на ліжку, витер чоло краєчком ковдри і сказав:
— Пане Калодонте… Як ви сюди пройшли? Адже сьогодні не можна навідувати хворих.
Калодонт жалісно засопів.
— Сказав, що я ваш дядько з Закрочим'я. Що я спеціально приїхав. Пустили.
Гальський рвучким рухом відкинув ковдру. Дуже повільно перекинувши ноги через край ліжка, сів. Калодонт устав. В очах Гальського зарябіло від млості: він сперся важкою головою на руки. Потім поволі, з величезним зусиллям звівся на тремтячі ноги, що підламувалися під ним. Постоявши з секунду, захитався і схопився за швидко простягнену йому руку Калодонта.
— Дядьку, — сказав він з упертим усміхом на схудлому, спітнілому обличчі, — ми мусимо піти звідси. У місто. Треба розшукати дівчину, та оскільки мене тут дуже полюбили й наполягають, щоб я ще залишився, — можуть бути труднощі з одержанням моїх речей. Може б, ви привезли мені якесь дрантя, га?
Калодонт відчув, як його щось кольнуло від зворушення. «Кохаються, як у кіно… — подумав він, — відразу біжить їй на поміч, мов той Родріго. Тільки розмовляють між собою якось різко, наче глузують. Видно, тепер вже така мода».
— Це ми зробимо, тільки… чи це вам не зашкодить?
Потім буде видно… — не без гумору сказав Гальський і обережно сів на ліжко.
— Куди тепер? — спитав Калодонт, коли вони сіли в таксі.
— Сам не знаю, — сказав Гальський; обличчя його було бліде, мов крейда, — знаю тільки, що ключі від моєї квартири і гроші залишились там, — він рухом голови показав на лікарню.
— Гарненька історія, — сказав Калодонт і назвав шоферу свою адресу.
«Це була справжня втеча, — подумав Гальський, всміхаючись, — але від кого? Невже від Олімпії?»
Коли вони заходили в чистеньку кімнату, де пахло м'ятою, сухою материнкою і смаженим м'ясом, Юліуш Калодонт сказав зляканій Гелені Ліпінській, своїй господині:
— Це, пані Ліпінська, мій племінник з Закрочим'я. З ним трапився нещасний випадок. Ми повинні потурбуватися про нього.
Стара господиня хитнула кілька разів тремтячою, вже посивілою головою і прошамкала беззубим ротом:
— Матір божа, це все ті мотоцикли. — Потім подала Калодонту листа, якого півгодини тому хтось встромив за чисто вимитий поріг цієї бідної, але охайної оселі. Лист був без підпису і мав тільки два лаконічних речення:
«Приходив до вас, пане, кіоск зачинений. Завтра, в п'ятницю, о
