Сицилієць - Маріо Пьюзо

бічній вулиці. Він теж мав невелике подвір’я й стояв усього будинків за двадцять від місця, де зібрався натовп. Клеменца лишив Майкла всередині з чотирма своїми людьми, а сам іще з двома пішов у місто. Їх не було з годину, а коли вони повернулися, Клеменца виглядав дуже враженим.

— Усе погано, Майку, — мовив він. — З Монтелепре везуть матір Ґільяно на впізнання тіла. Полковник Лука вже тут, командир спеціального загону. Злітаються репортери з усього світу, навіть зі Сполучених Штатів. Це містечко перетворюється на божевільню. Треба забиратися.

— Завтра, — відповів Майкл. — Ми поїдемо завтра. Тепер подивимося, чи зможемо пройти через охорону. Ти з цим розібрався?

— Поки ні.

— То підемо й побачимо, що можна зробити.

Попри протести Клеменци, вони вийшли на вулицю. Здавалося, що карабінери заповнили все місто. Майкл подумав, що їх тут не менш ніж тисяча. І сотні фотографів. Неможливо було пройти через силу автомобілів і фургонів, і ніякої змоги не було дістатися того двору. Вони побачили групу високопоставлених офіцерів, які заходили до ресторану: пустили плітку, що це полковник Лука йде святкувати зі своїм штабом. Майкл краєм ока побачив полковника. То був невисокий жилавий чоловік із сумним обличчям, через спеку він зняв свого кашкета й білим носовичком витирав піт з лисуватої голови. Зграя фотографів знімала його, натовп журналістів ставив запитання. Він відмахнувся від них, не сказавши ані слова, і зник у ресторані.

На вулицях містечка було стільки народу, що Майкл із Клеменцою ледь могли поворухнутися. Клеменца вирішив, що слід повернутися до будинку й чекати на новини. Пізніше вдень один з його людей приніс звістку: Марія Ломбардо впізнала в тілі свого сина.

Вони пообідали у вуличному кафе. Через радіо голосно говорили про смерть Ґільяно. Розповідали, що поліція оточила будинок, у якому він начебто ховався. Коли він вийшов, йому наказали здатися, але він негайно відкрив вогонь. Капітан Перенце, голова штабу полковника Луки, давав на радіо інтерв’ю. Він розповів, як Ґільяно втікав, а він, капітан Перенце, побіг за ним і затиснув його в тому дворі. Ґільяно лютував, наче лев у клітці, Перенце відстрілювався й убив його. У кафе ніхто не їв, усі слухали радіо. Офіціанти й не прикидалися, що обслуговують столи, — вони теж слухали. Клеменца розвернувся до Майкла й сказав:

— Усе це погано пахне. Їдемо сьогодні ж.

Але тієї ж миті вулицю біля кафе заповнила таємна поліція. На узбіччі зупинилося службове авто, з нього вийшов інспектор Веларді. Він підійшов до їхнього столу й поклав руку Майклові на плече.

— Вас заарештовано, — мовив він і перевів крижані блакитні очі на Клеменцу. — І вас ми теж заберемо. Даю вам пораду. У мене навколо цього місця сотня людей. Будете метушитися — приєднаєтеся до Ґільяно в пеклі.

Під’їхав поліційний фургон. Майкла з Клеменцою витягли надвір, обшукали, тоді грубо запхали всередину. У тому ж кафе обідали кілька репортерів, вони підбігли до них зі своїми камерами — таємна поліція їх не пустила. Інспектор Веларді спостерігав за всім цим із похмурою вдоволеною посмішкою.

Наступного дня батько Турі Ґільяно звернувся до людей на вулиці з балкона свого дому в Монтелепре. За старою сицилійською традицією він оголосив вендету зрадникам свого сина, і особливо — тому, хто його вбив. Він сказав, що то був не капітан Перенце, не карабінер. Убивцею старий Ґільяно назвав Аспану Пішотту.

Розділ 28

Весь останній рік Аспану Пішотта відчував, як у його серці росте чорний змій зради.

Пішотта завжди був вірний. Ще в дитинстві він без заздрощів прийняв лідерство Ґільяно. І Турі завжди наголошував на тому, що Аспану — другий лідер банди, а не один із підлеглих, як-от Пассатемпо, Терранова, Андоліні та капрал. Але особистість Ґільяно була така яскрава, що другий лідер став міфом: командував тільки він, і Пішотта беззаперечно це приймав.

Ґільяно був сміливіший за інших. Його тактика в партизанській війні була незрівнянна, його здатність викликати в людях любов — нечувана з часів Ґарібальді. Він був ідеаліст, романтик і водночас здатний на звірячу хитрість, яку так шанують сицилійці. Але в нього були й недоліки, Пішотта їх бачив і намагався виправити.

Коли Турі наполягав на тому, щоб принаймні половину здобутого бандою віддавати бідним, Пішотта сказав йому:

— Ти можеш або розбагатіти, або ж стати загальним улюбленцем. Ти думаєш, що народ Сицилії повстане й піде під твоїм прапором на війну з Римом. Не буде цього. Вони любитимуть тебе, коли братимуть твої гроші, вони ховатимуть тебе, коли ти потребуватимеш прихистку, вони ніколи тебе не зрадять. Але до революції вони не схильні.

Пішотта був проти того, щоб слухати лестощі дона Кроче та християнсько-демократичної партії. Він був проти того, щоб руйнувати сицилійські організації комуністів та соціалістів. Коли Ґільяно сподівався на амністію від християн-демократів, Пішотта говорив:

— Вони ніколи тобі не пробачать, і дон Кроче ніколи не дозволить тобі мати справжню владу. Наша доля — викупити свій шлях із розбійництва грошима або ж одного дня померти бандитами. Це не так уже й погано, як на мене.

Та Турі не слухав його, це обурювало Пішотту, і потайний чорний змій зради почав рости.

Ґільяно завжди був невинний, завжди вірив; Пішотта ж завжди бачив ясно. З приходом полковника Луки та його спеціального загону він зрозумів, що це кінець. Вони можуть сотні разів вигравати, але одна лише поразка стане їм смертю. Як у легенді про Карла Великого сварилися Роланд з Олів’є, так і Ґільяно з Пішоттою не могли дійти згоди, і Турі був надто впертий у своєму героїзмі. Пішотта почувався справжнім