Злий - Леопольд Тірманд
— Звичайно, — спокійно відповів він, — дуже мило. Значить, пам'ятає старих знайомих. Кохана Марта! І що ти їй сказала? — байдуже спитав він.
— Ох, усе, — так само недбало відповіла Олімпія. — Що почуваєш себе краще, що вже маєш непоганий вигляд. Сердечно подякувала їй, адже вона допомогла нам знайти одне одного в лабіринті столиці. Звичайно, дякувала й від твого імені…
— Велике спасибі тобі за це, — привітно сказав Гальський.
«Яка вона гарна, — подумав він, дивлячись на Олімпію, — але не те, що треба».
— Отже, коханий мій, — промовила жінка, — я зайду до тебе завтра вранці.
— Буду чекати, — сказав Гальський, — до побачення. Він ніколи не питав, як це Олімпія в усяку пору дня і ночі може вільно входити до лікарні; дуже добре знав, що для людей типу Олімпії Шувар загальні обмеження, в тому числі й адміністративні, ніколи не становлять перешкод.
Олімпія вийшла і через хвилину зайшла низенька медсестра.
— Пахне у вас тут, пане докторе, — зауважила з лукавою посмішкою.
— Пахне, — згодився Гальський, — але це не те…
— Що значить… не те?.. — зацікавилась медсестра; вона завжди любила розмовляти з сентиментально настроєними хворими, що вже видужували, і найбільше — на любовно-родинні теми.
— Сестро Леокадіє, — відповів Гальський, — я й сам не знаю, чому.
— Мабуть, ви вже скоро випишетесь з лікарні, — повідомила сестра. — Доктор Мочко сказав, що коли ви будете спокійно поводитись і обмежите візити цієї пані, котра від вас оце тільки-но пішла…
— Що значить «обмежите»? — якось несміливо запитав Гальський.
Сестра Леокадія примружила невеличке, але веселе око.
— Пане докторе, — посміхнулася вона, відкриваючи рядок міцних коротких зубів, — такі відвідини по кілька годин у зачиненій кімнаті і здорову людину втомили б.
— Ой, горе! — простогнав Гальський. — Я тепер на язиці в усієї лікарні. І чого б то?
— Тільки не перебільшуйте, — заспокоїла його сестра Леокадія, — доктор Мочко сказав, що як усе буде гаразд, то ви зможете вже післязавтра, тобто в суботу, встати з ліжка. А через десять днів і випишетесь. Може, щось принести?
— Ні, дякую, — роздратовано відповів Гальський, — ой, ці плітки… Я гніваюсь на вас, — насупившись по-хлоп'ячому, додав він.
— Немає за що, — привітно промовила сестра Леокадія, відчиняючи навстіж вікно, крізь яке відразу ж увірвалося в палату свіже весняне повітря. — Я розумію, — додала медсестра, виходячи, — така гарна жінка…
«А одначе не те, що треба, — подумав Гальський, зручно лігши навзнак і вдихаючи свіже повітря, — вона справді гарна і дуже добра до мене. Але це не те, що треба».
Хтось постукав у двері. «Марта! — вкололо щось Гальського в серце. — Нарешті!»
— Прошу! — вигукнув він, борючись із власним голосом.
Двері відчинилися, в них з'явився Колянко.
— Можна?
— Пане Едвіне! — за хвилину зрадів Гальський, коли заспокоївся, — давненько я вас не бачив…
Колянко наблизився до ліжка й примостився збоку на стільці.
Він постарів на десять років. Повіки почервоніли, під запалими очима залягли сині тіні; щоки неголені, навколо вуст сірі борозни, зім'ята, землиста шкіра. Зникла його колишня елегантність і охайність. Несвіжий розстебнутий комірець сорочки кольору хакі, абияк зав'язаний галстук такого ж кольору ще дужче підкреслювали його занедбаність і внутрішню спустошеність.
— І справді, — сказав Колянко, — давно я у вас не був. А оце й подумав, що треба відвідати. Як ви себе почуваєте, пане докторе? — турботливо запитав він, блукаючи поглядом по стелі, ліжку, пляшечках з ліками, по обличчі Гальського, потім знов по ліжку та по вікні.
Гальський підвівся, підняв угору подушку й сів.
— Нічого, — сказав він заклопотано, — вже краще. А ви, пане Едвіне? Не знаю, як висловити вам моє співчуття. Адже я розумію, чим був для вас той хлопець. Мене це дуже вразило. Як страшно!
— То ви вже все знаєте? — Колянко спідлоба глянув на Гальського.
— Знаю. Прочитав у сьогоднішніх газетах. Писали в інформації про нараду громадських контролерів.
— Ага!
— Шкода хлопця, дуже шкода! Справді був здібний хлопчина. Я читав його репортаж про ЗЛОГО. Хороше написаний. Відразу зрозуміло було, про що йдеться. Оце майстерність — начебто і заплутував справу і водночас з'ясовував. Справжнє мистецтво.
Колянко важко зітхнув, з зусиллям, ніби підіймаючи щось важке, що душило йому груди.
— Не він написав ту статтю, — мовив Колянко, хрипко кашлянувши.
— А хто ж? — здивувався Гальський.
— Я.
Гальський неспокійно ворухнувся.
— Як це? — почав він невпевнено, — адже в газетах писали, що та стаття…
Можливо, — промовив втомленим голосом Колянко, — але ту статтю написав я.
— То чого ви зараз?..
— Бо Дзярський каже, що я не повинен виказувати себе. Щоб уникнути можливої небезпеки. І взагалі… для полегшення слідства. Дзярський — це той поручик, ви ж знаєте його?
— Знаю. Про нього чимало пишуть сьогодні в ранкових газетах. Стає популярним. Отже… — Гальський простяг руку за сигаретою, — таким чином, справа ясна: це ЗЛИЙ убив заради помсти репортера Віруса. Ви вважаєте це остаточним розв'язанням отієї похмурої загадки?
Колянко знизав плечима.
— Я й сам не знаю, — безпорадно відповів він, — я зовсім заплутався в цьому всьому. Може, й справді так було?
— І ви вірите в це? — Гальський підвівся на ліжку. Він відчув несподіваний приплив енергії, властивий людині, що видужує. — І ви вірите в цю безглузду вигадку? Невже ви забули про наші розмови на початку всієї афери? Адже ми вдвох розплутали тоді всю цю історію! Перші звернули на це увагу і, мабуть, досі віримо в наші початкові припущення, хіба ні?