Хрещений батько - Маріо Пьюзо

з ним раду, хай хоч він буде злоякісний чи доброякісний. Визначимося, чи йти на операцію, чи вдатись до консервативного лікування. Я можу зробити все необхідне. Можу назвати вам найкращого спеціаліста в Америці, і ми сьогодні ж ввечері доправимо його літаком сюди, за ваші гроші, звісно, і якщо я вважатиму, що це необхідно. Але ви можете піти звідси і проконсультуватися з вашим другом-шарлатаном, або гарячково підшукувати собі іншого лікаря, або піти до когось некомпетентного. А тоді, якщо це утворення злоякісне і розростеться, вам виріжуть горлянку або ви помрете. Або ж будете животіти у невідомості. Довіртесь мені, і ми зможемо все це владнати за кілька годин. Чи у вас є важливіші справи?

– Залишаймося, – озвався Валенті. – Джоні, не дурій. Я піду у вестибюль і зателефоную на студію. Не скажу нічого, повідомлю, що затримуємося, і годі. А тоді повернусь і буду з тобою.

Те післяобіддя видалося довгим, але зусилля були винагороджені. Діагноз, встановлений лікарняним ларингологом, був переконливим, наскільки Джуліс міг судити за результатом рентгену та аналізом мокротиння. Десь на половині перебування Фонтане, виблювавши марлевий тампон із обробленого йодом рота, намірився дати драла. Ніно Валенті схопив його за плечі й знову всадовив у крісло. Коли вже було по всьому, Джуліс посміхнувся до Фонтане і промовив:

– Бородавки.

Фонтане не зрозумів. Джуліс пояснив:

– Просто якісь бородавки. Ми зрізали їх, немов лушпиння абощо. За кілька місяців ви будете як новий.

Валенті спромігся на задоволений вигук, але Фонтане все ще невдоволено супився.

– А співати? Чи зможу я співати?

Джуліс зітнув плечима.

– Тут я нічого не гарантую. Але оскільки ви не можете зараз співати, то хіба вам не однаково?

Фонтане глянув на нього з відразою.

– Дитино, чорти б вас забрали, ви не відаєте, про що розходитесь. У вас такий вигляд, ніби ви повідомляєте мені приємну новину, у той час як ви кажете, що я, ймовірно, не зможу більше співати. Чи це правда, що я, можливо, вже ніколи не співатиму?

Зрештою Джуліс обурився. Він прооперував як справжній спеціаліст, і це було приємно. Він зробив виродкові справжню послугу, а той поводиться, ніби йому встругнули якесь неподобство. Джуліс холодно відповів:

– Слухайте, містере Фонтане, я доктор медицини, і ви мали б називати мене доктором, а не «дитиною». І я повідомив вам дуже добру новину. Коли я привів вас сюди, то був певен, що у вас у горлянці злоякісна пухлина, а це потребувало б видалення всього вашого голосового апарата. Або могло б звести вас на той світ. Я боявся, що мені доведеться повідомити вас, що ви вже не жилець. І тому я справді втішився, як ніхто, коли міг сказати вам, що це лише «бородавки». Бо ваші пісні дали мені стільки втіхи, допомагали мені спокушати дівчат, коли я був молодший, а ще й тому, що ви справжній артист. Але ж ви разом з тим і вельми зіпсована особа. Чи ви думаєте, що оскільки ви Джоні Фонтане, то у вас не може бути раку? Або пухлини мозку, яка не піддається хірургічному втручанню? Або серцевої недостатності? Чи ви вважаєте себе безсмертним? Що ж, згоден, це не та музика, яка втішає слух, але якщо вам хотілося б побачити справжню біду, то ходімо пройдімося лікарнею, і ви тоді заспіваєте про ті ваші поліпи пісню кохання. Отож годі лити сльози і беріться за те, що треба зробити. Ваш фельдшер Адольф Менжу може підшукати вам підходящого хірурга, але якщо він спробує увійти в операційну, я б пропонував заарештувати його за замах на ваше життя.

Джуліс вже зібрався йти з кімнати, коли Валенті сказав:

– Так його, лікарю, це було дохідливе, популярне пояснення.

Джуліс крутнувся і запитав:

– Ви завжди заливаєте собі очі ще до обіду?

– А то ж як, – відповів Валенті, посміхаючись до нього настільки доброзичливо, що Джуліс проказав лагідніше, ніж збирався.

– Зважте на те, що через п’ять років вас не стане, якщо ви чинитимете так і надалі.

Валенті, незграбно підтанцьовуючи, наблизився до Джуліса. Дихаючи перегаром, він схопив Джуліса в обійми й, голосно сміючись, запитав:

– Через п’ять років? – Він усе ще сміявся. – Невже доведеться чекати аж так довго?

Через місяць після операції Люсі Манчіні сиділа біля плавального басейну готелю «Вегас», тримаючи в одній руці склянку з коктейлем, а другою погладжуючи Джулісову голову, що лежала у неї на колінах.

– Тобі не треба збиратися з духом, щоб наважитися, – підкушував її Джуліс. У нашому номері на нас чекає шампанське.

– А ти певен, що так скоро все увійшло в норму? – запитала Люсі.

– Я ж лікар, – відказав Джуліс. – Сьогодні особливий вечір. Ти хоч усвідомлюєш, що я буду першим хірургом у світовій медичній практиці, який випробує на собі наслідки медичної операції? Знаєш, є що порівняти: до того й опісля. Я матиму втіху, описуючи це для журналів. «Бачите, якщо «до того» існувала втіха психологічного порядку і з огляду на обізнаність хірурга-інструктора, то післяопераційний коїтус був надзвичайно приємний винятково через свою невралгічну…» – він замовк, бо Люсі так смикнула його за чуба, що він аж зойкнув від болю. Вона глянула насмішкувато на нього згори.

– Якщо ти не будеш задоволений сьогодні, я з повним правом можу сказати тобі: «Сам винен».

– Я працюю з гарантією. Я все сам спланував, хоча й доручив чорнову роботу старому Келлнеру, – відповів Джуліс. – Гаразд, треба трохи спочити, бо на нас чекає шалена ніч дослідницької діяльності.

Коли вони піднялися до свого номера – тепер вони жили разом, – на Люсі чекала несподіванка: вишукана вечеря і поряд із її бокалом шампанського в коробці для коштовностей масивна весільна обручка з діамантом.

– Це ще раз доводить, наскільки я впевнений у своїй роботі, – пояснив Джуліс. – Тепер пересвідчимося, що ти її заслужила.

Він був із нею дуже лагідний і ніжний. Спочатку вона трохи побоювалася, її плоть уникала його дотику, але згодом, упевнившись, вона відчула, як в її тілі збудилася пристрасть, якої вона ще ніколи не відчувала, і, коли після першого разу Джуліс прошепотів: «Я чудово працюю», – вона прошепотіла у відповідь: «О, так, чудово; так, чудово». Вони обидва засміялися одне до одного і почали кохатися знову.

Частина шоста
Розділ XXIII

Після п’яти місяців вислання на Сицилії Майкл Корлеоне нарешті почав розуміти вдачу свого батька, його призначення. Почав розуміти людей, подібних до Луки Бразі чи до безжального капореджіме Клеменци, збагнув, чому його мати несе свій хрест, не ремствуючи. Бо на Сицилії він побачив, ким би вони були, якби