Злий - Леопольд Тірманд

— Ти! Як тебе звати, бо я забув?

— Хацяк, — сказав Метеор, — директор Хацяк. Може, це надто скромне прізвище? — раптом насупився він, — може, треба було назватись Героєвським? Альфонсом Героєвським? Дуже гарне прізвище. З солідної родини, відразу видно.

З тонких губ Вільги вихопився звук, схожий на скрегіт ножівки по іржавому залізу. Метеор злякано глянув на нього. Він ніколи не чув такого звуку. Та це був тільки веселий сміх, яким інженер Альберт Вільга не сміявся вже багато років.

Метеор повернувся до Марти, а Вільга зійшов униз, дав Пацюкові якісь інструкції, і той, витерши клоччям долоні, накинув на голі груди плащ і виїхав з гаража в деренчливій «Шкоді». Вільга повернувся до себе в квартиру.

Через кільканадцять хвилин Пацюк узяв з машини кілька важких пакунків і заніс їх до прикрашеного рогами передпокою. Вільга поклав усе це на стіл і розгорнув пакунки.

— Може, допомогти? — звернулась Марта до Вільги. — Дозвольте, я поможу.

— Будь ласка, — мовив Вільга і глянув у сірі сяючі очі Марти. Його права повіка почала тремтіти швидко й часто, що свідчило про велике зворушення. Він підійшов до зачинених дверей, відімкнув їх, засвітив світло, потім пропустив Марту вперед. За дверима був невеличкий альков, також повний меблів, серед яких Марта встигла помітити широке французьке ліжко і велику шафу. З алькова двері вели до малої, зразково чистої кухні і сусідньої ванної кімнати; тут також не було вікон. В кухні Вільга поклав оберемок припасів на стіл, а Марта зняла з гачка чистий рушник і підперезалася ним замість фартушка.

— Чудово… — прошепотів Вільга; слово це прозвучало в його вустах так дивно, що Марта зашарілася, а Вільга аж злякався.

— Знаєте що? — сказав Метеор, — я візьму машину і поїду, привезу пластинки. В тебе, Алюсю, самі тільки «Тоски», «Легари» та «Країни усміху». Хіба це музика?

— Панове, ви, бачу, готуєте якусь велику гулянку? — трохи стривожилась Марта.

— Такі імпровізації не забуваються, — сказав Вільга.

— Ви праві, — визнала Марта і подумала: «Зрештою, мені нема кому давати пояснень. Чоловіка я не маю, а тут досить весело… З цим немолодим паном приємно поговорити, інтелігентна людина».

— Їдь, їдь, — промовив з несподіваною квапливістю Вільга, — хай тобі Пацюк дасть «Шкоду».

Метеор пішов, а Марта і Вільга з запалом взялися готувати бутерброди. Марта раз у раз ходила в їдальню і розставляла на столі тарілки; вона з кожною хвилиною почувала себе вільніше. Проходячи за якимось разом через альков, помітила, що вгорі, над ліжком, видко плямку денного світла: там було невеличке віконечко. «Чого воно так високо? Чого воно таке мале? Що крізь нього видно?» подумалось Марті, але вона зараз же забула про це, захоплена готуванням закуски.

Приїхав Метеор, і з їдальні залунало: «С'еst ci bon…»1

— Ну, як? — вигукнув Метеор, вбігаючи до кухні, — пані Ірмо, оце так музика, правда? Муха й та не всидить…

— Зовсім не оригінальна, — скривився Вільга.

— Прошу до столу, — сказала Марта і перелякалась. — Пробачте, — звернулась вона до Вільги, — що я так порядкую.

— Чудово, — посміхнувся інженер, — в цьому є якась чарівність.

— Я тому так сказала, — виправдувалась Марта, — що дуже їсти хочу. Цілий день була на товчку.

— Де горілка? — голосно запитав Метеор, — зараз саме час.

Вільга подивився на нього з холодним усміхом:

— Звідкіля у вас, пане Хацяк, такий потяг до алкоголю?

— Інакше себе почуваєш, як хильнеш, — бадьоро відповів Метеор, — все постає в рожевому світлі. Правда ж, пані Ірмо?

— Не знаю, — відповіла Марта, кладучи собі добрячий шмат апетитної шинки. Вільга пішов на кухню й приніс дві добре охолоджені пляшки горілки.

— Дозвольте? — спитав він, схиляючись над Мартою з пляшкою в руці.

— Ну ясно, — квапливо промовив Метеор. — Наливай, Алюсю. Один раз на світі живемо!

Марта схвально кивнула головою; рот у неї був набитий шинкою і закоркований великою червоною редискою.

— Ну, хай щастить! — Метеор підніс чарку; Марта проковтнула, підняла свою, і всі випили.

— Е-е-е-е! — промовив з великим розчаруванням Метеор, звертаючись до Марти, — так не можна. Тут, у цьому ресторані, п'ють нарівно, до дна, і все, а не половину. Ми будемо з Алюсем гніватись на вас…

— Пане Вітольде, — сказала Марта, — мені треба спочатку щось з'їсти. В мене в шлунку порожнеча, я відразу захмелію.

«Його тепер звати Вітольдом», подумав з мстивим задоволенням Вільга.

— Вітусю, — звернувся він до Метеора, — пані Ірма питиме так, як їй буде краще. Розумієш?

— Не розумію, — упирався Метеор; від першої ж чарки в нього почервоніли вуха, — треба бути добрим компаньйоном або зовсім не бути ним. Алюсю, повтори!

Вільга налив дві чарки.

— Вип'ємо! — вигукнув Метеор піднесеним голосом, — пані Ірмо, давайте!

Марта підняла келих і випила — цього разу до дна: холодна горілка їй припала до смаку. Крім приємного збудження, дівчина нічого більше не відчувала.

Залунав дзвінок, Вільга встав і вийшов.

— Ірмо! — Метеор квапливо підсунувся до Марти і налив їй чарку, — ну, а тепер зі мною. Давайте перейдем на ти… — І він окинув її недвозначним поглядом.

— Ой, директоре, — засміялась Марта, — не так швидко, я мушу звикнути.

— Звикати будемо пізніше, — сказав Метеор; у нього знадливо затремтіли ніздрі: він вважав, що це подобається жінкам, бо свідчить про палкий темперамент.

Увійшов Вільга і кинув в'язки ключів на секретер: Марта помітила, що за стіною, з-за якої долинало досі тихе, але безперервне гудіння верстату, запала тиша.

— Котра година? — спитала вона.

— Четверта, — відповів Вільга, глянувши на золотий «лонжин».

— Вже пізно, — зітхнула Марта.

— Ще не пізно, зовсім не пізно! — вигукнув Метеор і схопився з крісла; він поставив нову пластинку, з адаптера полинули звуки швидкого танцю.

— Ходімо, — владно заявив Метеор, схопивши Марту за руку і мало не піднявши