Хрещений батько - Маріо Пьюзо
– А-а, ти про це, – озвалася Люсі.
– Ага, про те саме, – перекривив її Джуліс. – Гарні дівчатка не роблять цього, і справжні мужчини не вдаються до цього. Та ще й у 1948 році. Що ж, люба, я можу провести тебе до однієї літньої леді ось тут, у Лас-Вегасі, яка була молодшою дамочкою у найпопулярнішому борделі на Дикому Заході за старих часів, ще десь у 1880-х роках, якщо не помиляюся. Вона любить побазікати про старі часи. І знаєш, що вона мені розповіла? Що оті обвішані пістолетами, оті мужні, несамовиті й рішучі ковбої завжди вимагали від дівчат втіхи «по-французькому», у медичній літературі це іменується «фелаціо», чи, як ти називаєш, «про це». Чи спадало тобі колись на думку робити «це» з твоїм коханим Сонні?
Вона вперше здивувала його по-справжньому. Вона нагородила його, як він сказав би, усмішкою Мони Лізи (у його науковому інтелекті негайно виникло припущення: а може, це і є розгадка її віковічної таємниці) і спокійно відказала:
– Із Сонні я робила все. – Вона вперше визнала щось подібне у розмові з іншими людьми.
Через два тижні Джуліс Сігал стояв в операційній лікарні «Лос-Анджелес госпітал» і спостерігав, як його друг доктор Фредерік Келлнер робив операцію. Перед тим, як Люсі була покладена під наркоз, Джуліс нахилився над нею і прошепотів:
– Я сказав йому, що ти моя особлива дівчина, отож він зробить справді міцні стінки.
Але пігулка, яку дали попередньо, вже затуманила їй голову, вона не засміялась і навіть не посміхнулась. Проте його жартівливе зауваження дещо зменшило страх перед операцією.
Доктор Келлнер зробив розтин із впевненістю більярдного аса, що вганяє в лузу підставку. Проведення будь-якої операції зі зміцнення тазового дна вимагає здійснення двох речей. Необхідно вкоротити м’язи таза, щоб позбутися млявості. І, звісно, піхвовий отвір, взагалі слабке місце тазового дна, необхідно подати вперед, під лобкову дугу з тим, щоб відвести з-під безпосереднього фронтального тиску. Виправлення тазових тканин називається перінсоргафією, а зшивання піхвових стінок – колоргафією.
Джуліс бачив, що тепер доктор Келлнер працює обережно, адже надто глибокий розтин міг призвести до ушкодження прямої кишки. Проте з Люсі не було особливих ускладнень, Джуліс вивчив усі рентгенівські знімки і всі аналізи. Операція повинна була б пройти добре, хоч у хірургічній справі завжди може статися щось зле.
Келлнер працював над м’язами перетинки, спеціальні хірургічні щипці розширювали отвір піхви і відкривали м’язи відхідника і його сполучну тканинну оболонку. Келлнерові пальці марлевими тампонами розсували на боки зайву сполучну тканину. Джуліс пильно стежив за стінками піхви, адже, якщо виразно означаться вени, це вірна ознака того, що ушкоджено пряму кишку. Але старий Келлнер знав свою справу. Він творив новий орган із такою ж невимушеністю, з якою тесляр збиває докупи два бруски перерізом два на чотири дюйми.
Келлнер підрізав зайвину в стінках, накладаючи скобки, щоб закрити «відкуси» зайвої тканини, і стежив, щоб не утворювалося небажаних складок і рубців. Келлнер спробував просунути три пальці у звужений отвір, тоді два. Йому вдалося ввести лише два пальці, перевіряючи, він просунув їх глибоко, зиркнув на Джуліса. Його порцеляново-блакитні очі блимнули над марлевою маскою, ніби питаючи Джуліса, чи цієї ширини не забагато. А потім він знову заходився накладати шви.
Нарешті все скінчилося. Люсі відкотили в післяопераційну кімнату, і Джуліс переговорив із Келлнером. Той був у чудовому настрої – найкраща ознака, що операція пройшла вдало.
– Ніяких ускладнень, мій хлопче, жодних, – повідомив він Джулісу. – Там не було наростів, вельми простий випадок. У неї чудовий тонус, що нехарактерно для її недуги. А тепер вона просто-таки в першокласній формі для розваги й потіхи. Я заздрю тобі, мій хлопче. Звісно, тобі доведеться трохи зачекати, але потім, я ручаюсь, моя робота тобі сподобається.
– Докторе, ви справжній Пігмаліон, – засміявся Джуліс. – Серйозно, ви просто чудодій.
– Пусте, – буркнув доктор Келлнер. – Дитячі забавки. На зразок твоїх абортів. Коли б суспільство було зацікавлене, то справді талановиті люди, такі як ми з тобою, могли б займатися серйозною справою, а ці дурниці залишили б ремісникам. До речі, наступного тижня я пришлю до тебе дівчину, дуже гарна дівчина, але, здається, саме такі завжди і потрапляють у халепу. І тоді ми будемо квити за сьогоднішню справу.
– Дякую, докторе, – Джуліс потиснув йому руку. – Завітайте коли-небудь самі, і я подбаю, щоб вас прийняли у готелі з усіма почестями й належною гостинністю.
– Я граю щодня, – криво посміхнувся Келлнер. – Отож не маю потреби у ваших рулетках і гральних столах, як на те пішло. Я випробовую фортуну аж надто часто. Джулісе, ти там дискваліфікуєшся. Ще пару років – і тобі доведеться забути про серйозну хірургію. Ти безнадійно відстанеш. – Келлнер відвернувся.
Джуліс знав, що це не докір, а пересторога. Та все одно це засмутило його. Оскільки Люсі не випустять із післяопераційної палати принаймні ще годин із дванадцять, він поїхав за місто і набрався. Почасти він напився ще й тому, що з Люсі все так чудово закінчилось і йому полегшало на душі.
Наступного ранку, коли він прийшов провідати її, він із подивом побачив двох чоловіків біля її ліжка і безліч квітів по всій палаті. Люсі сиділа з радісним обличчям, спираючись на подушки. Джуліс здивувався, бо Люсі порвала зі своєю родиною і просила його родичам нічого не повідомляти, хіба якщо вийде на зле. Звісно, Фредді Корлеоне сказали, що вона лягає в лікарню на невеличку операцію, це треба було для того, щоб у них обох з’явилося трохи вільного часу. Фредді запевнив Джуліса, що готель розрахується по всіх рахунках Люсі.
Люсі познайомила присутніх. Одного з гостей Джуліс упізнав одразу. Славнозвісний Джоні Фонтане. Другий був здоровенний, м’язистий, моложавого вигляду італійський хлопчина на ймення Ніно Валенті. Вони обидва привіталися за руку з Джулісом і після цього вже не звертали на нього уваги. Вони теревенили з Люсі, згадували колишніх нью-йоркських сусідів, людей і події, які Джулісу ні про що не говорили. Тому він сказав Люсі:
– Я заскочу пізніше, а зараз мені треба перемовитися з доктором Келлнером.
Проте Джоні Фонтане вже спрямовував на нього свій шарм:
– Слухайте, друже, нам і самим уже треба йти, розважте трохи Люсі, потурбуйтеся про неї, лікарю.
Джуліс помітив дивну хрипкуватість у голосі Джоні Фонтане і пригадав, що той ніде не співав уже більше року і ще що Джоні отримав академічну премію за акторську майстерність. Чи може бути таке, щоб у людини аж так пізно змінився голос, а газети і всі довкола таємниче
