Ганнібал - Томас Харріс

— Залазь, — сказала Марґо. — Треба поїхати подивитися.

Марґо заїхала через бічні двопільні двері, крізь які до сараю потрапила Старлінг. Виски, рохкання, бурхливе море щетинистих спин. Марґо поїхала вперед, тиснучи на клаксон, і відігнала свиней на таку відстань, аби побачити останки трьох людських тіл, які вже неможливо було розпізнати.

Потім вони дісталися збруярні й зачинили за собою двері.

Марґо збагнула, що Томмазо — єдиний уцілілий член команди, який бачив її в сараї, за винятком Корделла.

Певно, те саме спало на думку й Томмазо. Він сторожко став на віддалі від неї, не зводячи з її обличчя темних розумних очей. По щоках Томмазо струменіли сльози.

Думай, Марґо. Аж ніяк не треба, щоб сардинці потопили тебе в лайні. Також їм відомо, що грошима завідуєш саме ти. Вони вмить тебе здадуть.

Томмазо перевів погляд на руку Марґо, коли та потяглася до кишені.

Мобільний. Вона набрала місцевий номер Сардинії, зателефонувала працівникові «Steuben», коли на острові була вже друга тридцять ночі. Коротко з ним переговоривши, вона передала слухавку Томмазо. Він кивнув, щось відповів, знову кивнув і віддав Марґо телефон. Тепер гроші належали йому. Він піднявся на галерею і забрав свою сумку разом із пальтом та капелюхом доктора Лектера. Поки він збирав речі, Марґо знайшла ветеринарний електрошокер, перевірила, чи він працює, та сховала в рукав. Окрім того, вона прихопила малий ковальський молот.

Розділ 88

Тепер за кермом машини Корделла опинився Томмазо. Він висадив Марґо біля будинку. Згодом він полишить «хонду» на довгостроковому паркінгу при Міжнародному аеропорті імені Джона Даллеса. Марґо пообіцяла йому, що гідно поховає те, що лишилося від Пʼєро та Карло.

Томмазо відчував, що має їй дещо сказати, тому зібрався з думками й спробував сформулювати їх англійською.

— Синьйорино, ті свині, ви маєте знати, свині допомагати Dottore. Вони від нього відступати, розійтися колом. Вони вбити мого брата, вбити Карло, але відступитися від доктора Лектера. Думаю, вони йому поклонятися, — Томмазо перехрестився. — Не варто вам більше за ним ганяти.

І решту свого довгого життя, яке Томмазо провів на Сардинії, він саме так і переповідав цю історію. Коли йому виповнилося шістдесят, він уже казав, що доктора Лектера з жінкою на руках винесли з сараю свині, просто на своїх спинах.

Коли машина зникла в напрямку пожежної дороги, Марґо ще кілька хвилин стояла під будинком, дивилася на вікна Мейсона, у яких горіло світло. Вона бачила тінь Корделла, що рухалася по стіні, поки той метушився навколо Мейсона, підключав монітори, на яких відображалися дані про пульс і дихання.

Вона засунула руків’я ковальського молота за пояс на спині та прикрила головку полою куртки.

Коли Марґо вийшла з ліфта, Корделл саме йшов із кімнати Мейсона з купою подушок.

— Корделле, приготуй йому мартіні.

— Я навіть не знаю…

— Я знаю. Приготуй йому мартіні.

Корделл поклав подушки на двомісну канапу та опустився навколішки перед холодильником.

— Там часом соку немає? — спитала Марґо, заходячи зі спини.

Вона замахнулася ковальським молотом, із силою вдарила чоловіка при основі черепа й почула звук, немов щось луснуло. Корделл ударився головою об холодильник, потім тіло подалося назад, коліна розігнулись, і він упав на спину, позираючи розплющеними очима в стелю. Одна зіниця розширилась, інша — ні. Марґо розвернула йому голову набік і знову опустила молот, від чого на скроні з’явилася вм’ятина завглибшки в дюйм, а з вух потекла густа кров.

При цьому вона нічого не відчула.

Мейсон почув, як двері до його кімнати прочинились, і спрямував туди погляд свого єдиного ока під лінзою. Він устиг ненадовго заснути, світло було приглушене. Вугор також спав під своїм каменем.

Масивне тіло Марґо затулило вхід до кімнати. Вона зачинила за собою двері.

— Привіт, Мейсоне.

— Що там сталося в сараї? Чого ти, бляха, так забарилася?

— Вони там усі мертві, Мейсоне.

Марґо підійшла до ліжка, висмикнула дріт із приватного телефону Мейсона й впустила його на підлогу.

— І Пʼєро, і Карло, і Джонні Мольї — усі вони мертві. Доктор Лектер утік і забрав із собою ту жінку, Старлінг.

Мейсон вилаявся, між зубів виступила піна.

— Я віддала Томмазо гроші й відправила його додому.

— Ти що??? Ах ти ж сучка драна, ідіотка, слухай сюди: зараз ми приберемося й розпочнемо все наново. У нас іще є вихідні. Не треба перейматися тим, що Старлінг могла щось побачити. Якщо її забрав Лектер, то вона, вважай, уже мертва.

Марґо стенула плечима:

— Мене вона не бачила.

— Сідай за телефон, дзвони у Вашингтон і викликай тих чотирьох байстрюків. Пошли по них гелікоптер. Покажеш їм навантажувач, покажеш їм… Корделле! Ходи сюди.

Мейсон засвистів у свою панфлейту. Марґо відштовхнула трубки вбік і нахилилася над братом, щоби краще бачити його обличчя.

— Корделл не прийде, Мейсоне. Корделл мертвий.

— Що?

— Я його вбила в ігровій кімнаті. Атож. Мейсоне, зараз ти віддаси мені те, що винен.

Вона підняла поруччя на його ліжку, прибрала з грудей важке кільце заплетеного волосся й скинула з Мейсона покривала. Ноги в нього були не товщі за рулетики з солодкого тіста. Рука, єдина кінцівка, якою він ще міг рухати, затріпотіла над телефоном. Міцний панцир апарата штучного дихання здіймався й опускався в безперебійному ритмі.

Марґо дістала з кишені презерватив без сперміцидної змазки й підняла вгору, аби Мейсон зміг його побачити. З рукава вона витягла електрошокер для худоби.

— Пам’ятаєш, Мейсоне, як ти плював собі на член, аби його змастити? Чи не знайдеться в тебе трохи слини й зараз, як гадаєш? Ні? Ну то я сама впораюся.

Мейсон волав, поки дозволяло дихання, ревів, що той віслюк, але все закінчилося швидше, ніж за півхвилини. Результати були вельми успішні.

— Ти труп, Марґо.

Її ім’я прозвучало радше як «Нарго».

— Ой, Мейсоне, та всі ми трупи. Хіба ти не знав? Але вони ще живі, — сказала вона, ховаючи під теплу сорочку контейнер зі спермою. — Вони вихляють хвостиками. Зараз покажу тобі як. Покажу, як вони вихляють хвостиками, покажу і розкажу.

Марґо підібрала шпичасту рукавичку для ловіння риби, що лежала біля акваріума.

— Я міг би вдочерити Джуді, — говорив Мейсон. — Вона могла б стати моєю спадкоємицею, ми могли б оформити опікунство.

— Звісно, що могли б, — відповіла Марґо, дістаючи з меншого акваріума коропа.

Вона принесла в гостьовий куточок стілець, стала на нього та зняла з великого акваріума кришку.

— Але не будемо, — закінчила вона.

Марґо нахилилася над акваріумом і запустила свої великі руки у воду. Тримаючи коропа за