Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані - Віктор Тимчук

— Значить, йшов додому без Ігоря і Віталія, — продовжив Бухов почату розмову. — А далі?

— А що далі? — знизав плечима Аркадій. — Пообідав і сів за уроки, слухав музику.

— І все? — недовірливо запитав Денис. — І ти не знаєш, куди пішов Шейченко і навіщо він віддав свій «дипломат» Ігорю?

Слідчий навмисне згадав про «дипломат». Хай Апостолов не думає, що їм нічого не відомо. І Аркадій сіпнувся — підвів голову й ошелешено зиркнув на Бухова. Мати поклала руку на синове плече, стисла його, мовби закликаючи до відвертості.

— Свій «дипломат»… — пробелькотав Аркадій. — Я… я не бачив, коли він віддавав.

— Поруч стояв і не бачив? — глузливо звів брови Денис. — І не помітив «дипломата» в Ігоря, коли разом йшли додому?

— Аркашо, що ти кажеш? — змученим голосом, благально втрутилась у розмову мати. — Ти ж не сліпий. Кажи правду. Мені соромно слухати, як ти… Що зробив твій Шейченко? Що? — силкувалась повернути до себе сина, однак він ворухнув плечем — і її рука безсило впала на диван.

— Чого ти присікалася до мене? Чого? — обурився Аркадій, витріщившись на матір. — Нічого поганого Віталій не робив!

— Але ж ти… неправду про «дипломат», — стурбовано зауважила Антоніна Павлівна. — Аркашо, сину…

Насупившись, він мовчав. Тополюк і Бухов зрозуміли: Біронський і Апостолов домовились не казати, куди після уроків пішов Шейченко. Коли ж встигли? Телефону в Аркадія нема. У Євгена майнув здогад, чому так поводились товариші Шейченка.

— Гаразд, Аркадію, — слідчий легенько поляскав пальцями по столі. — У Віталія не було ворогів? Ніхто не гострив на нього зуба? Між хлопцями трапляються суперечки.

— Віталій ні з ким не заводився, — неохоче видушив з себе Апостолов. — Лише на змаганнях. Але ж це спорт: той виграв, а той програв. Чого ж гострити зуби?

— Авжеж, — погодився Денис. — У спорті все ясно. Згадай, може, є серед ваших знайомих Кривий?

— Кривий? Ні, нема.

— І не чув такого прізвиська, не зустрічав кульгавого хлопця? — запитав Тополюк.

Аркадій зиркнув на нього, засовався, зручніше вмощуючись, і відвів погляд убік. Денис теж помітив його збентеження. Одначе юнак заперечливо похитав головою і відповів з нотками кепкування:

— Хіба мало кульгавих у місті? Я не звертаю на них уваги.

— Просто місто кульгавих, — іронічно зауважив Тополюк.

— Я бачила кульгавого хлопця, — несподівано мовила Антоніна Павлівна.

— Де? Коли? — випалив Бухов, не приховавши своєї зацікавленості.

Аркадій сердито глипнув на матір.

— Якось біля кіоска «Союздруку», що напроти школи. А оце… — Апостолова на мить замислилась і продовжила: — Тиждень тому в дубовому гаю коло горба. Я ходжу на завод через гай. Так значно ближче, і свіже повітря.

— Який з себе кульгавий? — пожвавішав Бухов.

— Який?.. Молодий, років двадцять шість, високий, чорнявий, волосся довге і зачесане назад, із сірим ціпком, — Антоніна Павлівна, говорячи, стривожено поглядала на спохмурнілого сина.

Справді, навпроти школи, де вчилася трійця, розташований газетний кіоск, коло нього ще й лава. Високий, чорнявий, волосся зачесане назад, сірий ціпок… Досить прості особливі прикмети. Чого Кривий крутився коло школи? Чого опинився в гаю, якщо він не мешканець одного з довколишніх будинків? Жінки раніше не бачили кульгавого хлопця. Дивно.

— О котрій годині ви його бачили навпроти школи? — запитав Тополюк, не усвідомлюючи, для чого йому час, просто за професійною звичкою.

— Десь близько третьої… Еге, близько третьої. Я трохи посиділа на лаві, і невдовзі вибіг Аркадій, підійшов до мене.

— А Кривий стояв коло кіоска? — допитувався Тополюк.

— Стояв, — кивнула Апостолова і з щирою безпосередністю звернулася до сина: — Аркашо, ти ж іще запитав мене, чи він тут давно. Як же ти міг забути?!

— Еге, як? — глузливо зауважив Бухов. — Пам’ять У тебе чіпка — вчишся добре.

— Я не забиваю голову всілякими дурницями, — промимрив юнак і відсунувся від матері, ображено засопів.

— У Віталія водилися гроші? — не відступався Денис од Аркадія.

— Гроші… — пирхнув той. — Звідки? Карбованець — два на кіно, на обіди в школі. Копійки!

Євген згадав слова медсестри Лашко — сусідки Шейченків, що Ігор подарував Віталію магнітофон. Одначе Біронський-батько обмовився про перше придбання магнітофона три роки тому. Отже, нового не купували і старого Ігор не віддав товаришеві.

— І ніяких, коштовностей не бачив у Віталія? — запитав капітан.

— Гм, коштовності! У його матері навіть нема золотої обручки, — зверхньо мовив Аркадій.

Антоніна Павлівна докірливо зиркнула на сина, бо у неї сяяли у вухах видовжені золоті сережки, на ланцюжку висів бурштиновий кулон, а на пальці красувалася широка жовта каблучка.

— Дозвольте глянути на кімнату Аркадія? — звернувся до матері Бухов.

— Подивіться, — звелася, ступила до дверей, розчинила навстіж.

Вони стали у порозі. Дуже схоже на кімнату Ігоря: тахта, над нею килим, письмовий стіл, на журнальному столику магнітофон, на стінці полиця, заповнена касетами. І знову вирізки із журналів: дзюдоїсти, ансамблі — патлаті, розхристані молодики з музичними інструментами, підписи англійською мовою: «Металіка», «Ай-рон Мейден», «Блек Себбет», «Кісс». Жодної художньої книжки. Коло радіатора опалення стояв чорний «дипломат».

— Покажи нам, Аркадію, свій «дипломат», — попросив Денис.

— А що там цікавого? Підручники, зошити…

— Покажи, синку. А ви подивіться щоденник, — гордовито мовила мати, явно пишаючись успішним навчанням сина.

Аркадій неохоче відчинив «дипломат». Слідчий не помилився: на внутрішньому боці кришки — знак R, пронизаний ламаною блискавкою. Отже, Аркадій не виняток серед трійці. А Морохова, класний керівник, запевняла — малюють не вони.

— Твоя творчість? — Бухов показав на знак.

— Шейха, Віталія, — спокійно, наче завчено, відповів Аркадій.

— І що він означає?

— Нічого. Намалював, і все, на пам’ять.

— Ви подивіться його щоденник. Аркашо,