Аптекар - Стефані Маєр
— Неможливо встояти.
— Годі й уявити. Так заводить.
— Як довго ви були разом?
— Ціле літо після першого курсу. А на другому курсі я виграла стипендію. Ми обоє подавали документи, і він вважав себе беззаперечним переможцем. Він зле відреагував, коли я, як він висловився, забрала її у нього. Він пішов і вимагав показати йому наші оцінки. Протягом моїх диких і божевільних романів я не раз зауважувала одну річ: чимало парубків не люблять, коли їхня дівчина розумніша за них.
— Мабуть, це значно зменшило твій вибір потенційних кавалерів.
— Просто до нуля.
— Не переймайся, для мене ніколи не було проблемою те, що дівчина розумніша за мене. Я аж так не хотів би собі обмежувати вибір. Гадаю, така дитячість минається, коли чоловіки дорослішають.
— Маю повірити тобі на слово. Я ніколи не зустрічалась ні з ким поза навчанням. Я не дійшла до того, щоб дослідити дорослу стадію поведінки особи чоловічої статі. Дотепер.
— Ніколи? — спитав він здивовано.
— Мене завербували, коли я ще навчалась. Я розповідала вже, як жила опісля.
— Але… ти ж зустрічалася з людьми поза роботою. У тебе ж були відпустки, хіба ні?
Вона всміхнулась.
— Нечасто. І мені важко було розмовляти з людьми поза лабораторією. Усе було цілком таємним. Моє існування було цілком таємним. Я не могла бути собою чи розмовляти про щось зі свого життя зі сторонніми особами. А бути вигаданою особою було важко. Я віддавала перевагу усамітненню. Ніяковіла, коли треба було зіграти роль. Іронія, га? А тепер у мене щодва тижні нове ім’я.
Він поклав руку їй на коліно.
— Вибач. Здається жахіттям.
— Так. Часто так і було. Тому я така відстала, коли йдеться про міжособистісні стосунки. Але позитивний бік у тому, що я мала справу з моноклоновими антитілами — річ із царини наукової фантастики, у яку ніхто не вірить. І в мене фактично не було обмежень під час дослідження. У лабораторії в мене було все, що заманеться. І бюджет надзвичайний. Через мене утворився більший шмат національного боргу, ніж ти можеш уявити.
Він розсміявся.
— То твоя колишня була розумнішою за тебе? — спитала вона.
Хвилину він вагався.
— Тобі неприємно про неї говорити?
— А чому б це? Ти ж не ревнуватимеш через почуття, які я довічно носитиму в серці, до Роджера Марковіца?
— Слушно. Лайні була по-своєму дуже розумною. Не начитано розумною, але меткою, гострою на розум. Коли ми познайомились, вона була така… жива. Вона не скидалась на решту дівчат, з якими я зустрічався, товариських дівчат, які тішились із моєї товариськості. Лайні завжди прагнула більшого в усьому в житті. Вона була трохи… суперечливою. Спочатку я гадав, що в неї просто дуже непохитні погляди, які вона не боїться захищати в суперечці. Я любив у ній цю рису. Але з часом… ну, вона насправді не мала переконань, а радше полюбляла драматичність. Вона не погодилась би, якщо їй сказати, що сонце сходить на сході. Принаймні було захопливо.
— О, то ти адреалінозалежний. Отже, тепер усе набуває сенсу.
— Що набуває сенсу?
— Те, що я тебе приваблюю.
Він витріщився на неї, блимаючи, як сова, як зазвичай, коли був вкрай здивований.
— Визнай, — дражнила вона. — Ти ж тут лише через захват від близької смерті.
— Гм. Мені це не спадало на гадку.
— Можливо, нам доведеться забути про цей екіпаж у Вашингтоні. Якщо я знищу мисливців на мене й життя стане безпечним і нудним, ти накиваєш п’ятами, хіба ні? — і вона театрально зітхнула.
Вона не могла збагнути, він серйозно чи підіграє їй, відповідаючи:
— Мені з самого початку цей план був не до вподоби. Можливо, справді розумніше втекти.
— З іншого боку, якщо я у Вашингтоні не впораюсь із завданням, стане ще небезпечніше. Тобі сподобається.
Він безбарвно глянув на неї.
— Чи це занадто? — спитала Алекс.
— Якось занадто близько до дому.
— Перепрошую?
Він зітхнув.
— Боюся, твоя теорія хибна. Бач, я вже давно свою любов до драми облишив у минулому. Звісно, це захопливо, утім, як і потонути у сипучих пісках, мабуть. Захопливо не те саме, що приємно.
— Але ж ти не пішов геть.
Відповідаючи, Деніел дивився на свою руку, що напружено обіймала її за стегна:
— Ні, я гадав… звісно, я здаватимусь першокласним йолопом. Я гадав, що зможу її виправити. Вона чимало пережила в минулому, тож я дозволив, щоб пережите було для неї виправданням, коли вона мене кривдила. Я ніколи її не звинувачував, а завжди звинувачував її попереднє життя. Кліфф — задля нього вона мене покинула. Чудове ім’я для того, заради кого тебе кинули, га? — Скеля. — Він не був першим її романом. Згодом я й про решту дізнався.
Раптом він зиркнув на неї.
— Чи це теж у справі було?
— Не було.
Він втупив очі у вітрове скло.
— Я розумів, що маю здатись, знав, що те, за що я тримаюсь, — омана. Лайні, яку я кохав, була лише вигадкою в моїй голові. Але я був упертюхом. Як дурень. Часом ти не відпускаєш помилку лише тому, що аби її скоїти, ти витратив багато часу.
— Здається жалюгідним.
Він зиркнув на неї і мляво всміхнувсь.
— Так, жалюгідно. Але найважче було визнати, що ніщо з цього ніколи не було правдою. Принизливо, знаєш, коли з тебе роблять дурня. Тож моя гордість була вражена сильніше за будь-що інше.
— Прикро.
— І мені теж прикро. У мене не такі веселі історії, як у тебе. Про іншого бойфренда розкажи.
— Спочатку маю до тебе одне запитання.
Він трішки напружився.
— Питай.
— Про що ти розповів тій шльондрі, Кейт?
— Га? — він спантеличено звів брови докупи.
— Яка мала поставити на тебе пристрій для стеження. Кевін сказав, буцімто ти сказав їй, що ще в процесі розлучення. Але ще він казав, що розмова ця відбувалась за два роки після розлучення. Ти не був проти розлучення, вас розлучили за кілька місяців. То чому ти таке сказав?
Деніел розреготався:
— Від щирого серця дякую тобі, що не озвучила цього запитання при Кевінові.
— Прошу.
— Так, на той час розлучення вже було старою піснею. Але ця дівка… такі дівчата не зависають у барах, до яких я тоді навідувався. А якби й завіювались, то чіплялись би не до таких парубків, як я.
— Якою вона була?
— Якщо я правильно пригадую, приголомшлива. І хижа. І дивовижно… лячна. Я й на мить не повірив, що її привабив. Я відчував, що вона має завдання й не купився. Я тоді страшенно боявся, щоб
