Аптекар - Стефані Маєр

Тому, певна річ, зателефонував Кевін.

— Агов, Денні, усе гаразд, люди? — почула вона його слова. Голос, як завжди, у нього був пронизливий.

— Усе пречудово, — мовив Деніел. Алекс захитала головою, дивлячись на нього. І вигадувати не потрібно.

— О, прекрасно. Отже, ви дістались до хатинки Маккінлі.

— Еге. Хатина така сама, як була.

— Добре. Отже, досі їхня. Чи ви добре відпочили?

— Е-е, так. Дякую, що спитав.

Алекс зітхнула, знаючи, що Кевін ніколи б не спитав такого з увічливості. І справді, надто добре, щоб бути правдою. Вона простягнула руку в мить, коли почула слова Кевіна:

— Дай побалакати з Олеандр.

Деніел спантеличився, безперечно, нічого не збагнувши, але передав слухавку.

— Дай-но вгадаю, — сказала Алекс. — Хочеш, аби ми долучились до тебе якомога швидше.

— Хочу.

Кутики губ у Деніела опустились униз.

— Що накоїв Діверз? — спитала Алекс.

— Нічого… і мені це не до вподоби. Адже, певна річ, він щось робить, але зараз він став обачнішим. Він не дозволяє мені нічого побачити, бо здогадується, що я спостерігаю. Мабуть, телефонує з чужих кабінетів, щоб я не чув. Що було в електронному листі?

Вона слово в слово переказала йому листа; знала, що він розпитуватиме про подробиці, тому завчила текст напам’ять.

— Непогано, Оллі, незле. Можливо, трохи зарозуміло для мене, але то нічого.

— То яка твоя думка?

— Я хочу вдарити за тиждень, отже, тобі треба приїхати сюди, але водночас бути напоготові, щоб рушити знову.

Вона важко зітхнула.

— Згода.

— А позашляховик досі там стоїть?

— Ммм, я ще не перевіряла.

— А чому? — спитав вимогливо. — Я проспала.

— Маєш опанувати себе, люба. Сон краси може почекати кілька тижнів.

— А я хочу бути для цього завдання у найліпшій формі.

— Еге, еге ж. Коли можете вирушити?

— Куди саме нам їхати?

— У мене є місце, де б ми могли завалитись на ночівлю. Маєш на чому записати?

Він продиктував їй адресу: то був вашингтонський район, який вона добре знала. На її думку, ця місцина була занадто мажорна, адже вона не таким уявляла собі сховок. Мабуть, їй спав на гадку інший район. Вона вже давненько не була у Вашингтоні.

— Добре, дай-но ми зберемо наші речі. Поїдемо, щойно зможемо… якщо знайдемо іншу машину.

— Доведеться вам зупинитись за Атлантою, десь близько 9-ї ранку, я знайшов місце для Лоли.

— А що ти їм сказав? Про кульове поранення на її задній лапі?

— У вас викрали автомобіль. Вас обох було поранено. Ти їдеш в Атланту, щоб побути у матері, але в неї алергія на собак. Ти перенесла страшну травму, і вони не мають нічого про це розпитувати. Звати тебе Енді Веллс. Вони знають, що ти платитимеш готівкою. До речі, у цьому сценарії я — твій стривожений брат.

— Оце чудово.

— Звісно. А тепер іди зазирни в гараж, потім зателефонуй мені.

— Слухаюсь, сер, — мовила вона саркастично.

Він поклав слухавку.

— Нам і справді доведеться викрадати авто в Маккінлі? — спитав Деніел.

— Якщо поталанить, то так.

Він зітхнув.

— Послухай, ми залишимо в гаражі джип. Він вартує чотири чи п’ять таких позашляховиків. Якщо ми не зможемо повернути машину, вони не матимуть збитків, хіба ні?

— Мабуть. Кевінові не сподобається віддавати свою улюблену іграшку як заставу.

— Та це просто дурні гроші.

Ключі від будинку відмикали й гараж. Деніел казав, що просто за дверима праворуч, поруч із вимикачем, на гачку висять двоє ключів від авто. Він увімкнув вимикач.

Алекс вдихнула від подиву.

— Я вмерла й потрапила у рай.

— Овва, у них нове авто, — мовив Деніел не так захоплено. — Мабуть, старий позашляховик нарешті накрився.

Обійшовши машину, Алекс пройшлася пальцем по крилах авто. — Поглянь, Деніеле! Ти коли-небудь бачив щось прекрасніше?

— Гм, бачив? Це ж просто сріблястий позашляховик, Алекс. Як кожна третя машина на дорогах.

— Знаю! Чи ж це не чудово? А на це глянь! — вона обвела його навколо авто, показуючи пальцем на хромову табличку біля задньої фари.

Він витріщився на неї, взагалі нічого не розуміючи. — Це гібрид? То й що?

— Це ж гібрид! — наспівуючи відповіла вона, обплітаючи його руками. — Це ж просто різдвяний подарунок!

— Гадки не мав, що така прихильниця зелених.

— Шш. Знаєш, скільки разів нам доведеться зупинятись, щоб заправити цю штуку? Двічі! Щонайбільше тричі за увесь шлях до Вашингтона. А поглянь, ти лише поглянь на ці класні номери! — вона показала на номери обома руками, і частина її зауважила, що вона, мабуть, у цю мить скидається на ведучу в телевікторині.

— Еге. Номери з Вірджинії. Здебільшого, переважну частину року, Маккінлі мешкають в Александрії, Алекс. Невелика несподіванка.

— У Вашингтоні це авто буде непомітним. Як бомбардувальник-невидимка. Коли хтось зможе простежити нас за слідом, який ми залишили в техаському Бетмобілі, зараз він упреться у глухий кут. Прекрасна це штука, Деніеле, мабуть, ти не до кінця збагнув, як нам поталанило.

— Мені не до вподоби красти у друзів, — пробурчав він.

— А Маккінлі добрі люди?

— Дуже. Вони дуже добрі були до моєї родини.

— Отже, вони не захочуть, щоб ти вмер, га?

Він понуро глянув на неї.

— Ні, мабуть, не захочуть.

— А я впевнена, що коли б вони знали цю історію до кінця, вони б наполягали, щоб ти позичив їхнє авто.

— Позичити означає, що ми повернемо машину.

— А ми й повернемо. Хіба що помремо. Чи ти гадаєш, що щось, крім смерті, завадить Кевінові забрати його улюблений засіб пересування? — раптом Деніел посерйознішав. Схрестивши руки на грудях, він повернувся обличчям до авто, а не до неї. — І не жартуй про таке.

Алекс трохи спантеличила його несподівана зміна гумору.

— А я й не жартую, власне, — пояснила вона. — Я намагалася зробити так, аби ти не переймався щодо авто. Ми повернемо машину, якщо зможемо, обіцяю.

— Просто… про смерть не кажи. Мені не подобаються ці балачки. Тому… обережно.

— О, даруй. Просто, розумієш… хоч смійся, хоч плач, а це єдиний вибір. Тому я обираю сміятись, поки можу.

Він глянув на неї кутиком ока й ще якусь мить стояв у напруженій позі. А потім раптом обм’як, звільнивши руку, щоб доторкнутись до її щоки.

— Може, ми не робитимемо того, що хоче Кевін? Може, ми просто залишимось тут?

Вона поклала свою руку на нього.

— Ми б залишились, якби могли. Вони все одно нас знайдуть із часом.

Він кивнув, майже сам до себе.

— Добре. Почнемо завантажувати речі?

— Звісно, тільки дай я спершу Кевінові зателефоную.

Деніел почав переносити речі з джипа в «Тойоту», а Алекс