Повзе змія - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Значить, він на волі, — підсумувала розмову Олена. Вона намагалася до останнього переконати себе в тому, що помиляється, що Глод по телефону просто пожартував, бо чомусь образився на неї за ту програму і свою роль у ній, знає вона ідіотські ментівські жарти, вже знає. Та Глод, виходить, говорив серйозно, хоча дуже сухо і стисло, вочевидь намагаючись не ляпнути зайвого. Страх знову накотив штормовою хвилею, захотілося зіщулитися на стільці, перетворитися на мишку, зникнути десь у шпаринці під підлогою і сидіти там довго-довго, можливо, все життя.

— Зрештою, пане генерал, ви щойно дали нам це зрозуміти, — погодився з її висновком Роман.

— Припустімо, ви маєте рацію. Хтось проговорився, стався витік інформації, — спокійно заговорив Савченко. — Ми робимо, можна сказати, одну справу, тому підтверджую: так, десять днів тому Богдан Баглай утік з-під варти, вбивши під час втечі двох оперативників, охоронця, слідчого, ще одну, зовсім сторонню людину, і тяжко поранивши ще трьох. Серед них — адвокат, котрий свого часу вів його справу. Подробиць не буде. Оголошено загальнодержавний розшук. Ви це хотіли почути?

— Ви не маєте права приховувати інформацію…

— Ми, пані Олено, маємо будь-які права. У цій ситуації її оприлюднення через пресу й телебачення лише ускладнить, на нашу думку, процес розшуку. Це не в наших інтересах, ось таке формулювання.

— Чому? Ви можете пояснити — чому?

— Причин багато, — навіть Олена з її порівняно невеликим досвідом зрозуміла, що генерал ухиляється від прямої відповіді. — Вірите, я вигадаю їх зараз десяток, і кожна матиме об’єктивний вигляд. Наприклад, скільки можна давати оголошень про розшук однієї людини на телебаченні та в газетах? Один раз, максимум — два. Далі це вже нікого не хвилюватиме. Журналісти перекажуть подробиці втечі, охоче потопчуться по міліції, вони це люблять, а потім — усе. Наступного дня виникне інша тема, не менш цікава. Навіть більше: Баглай, мабуть, уважно стежить за пресою. І взагалі — він тепер дуже уважний та обережний. Нехай заспокоїться, вирішить, що шукати його перестали, і вилізе на поверхню, втратить обережність. Досить аргументів чи продовжити?

— Розумієте, — Роман заговорив, старанно фільтруючи слова, — для нашої програми можна зробити виняток. Ми нібито причетні якимось чином до справи Баглая, тому повідомлення про його втечу, навіть без подробиць, додасть нам аудиторії.

— Ви думаєте насамперед про це?

— Робота у мене така — саме про такі речі дбати в першу чергу. Але я певен: ще більш резонансно це повідомлення прозвучить у новинах. На такі речі вашої згоди мені не потрібно, існує право журналіста на вільне отримання та розповсюдження інформації…

— Послухайте, Романе Романовичу, вимкніть, вибачте на слові, дурня! — генерал підвищив тон розмови. — Ви ж не хочете, аби ваші «Портрети» перестали існувати?

— Ви погрожуєте закрити програму?

— Боже збав — погрожувати телеканалу! Можете дати добро на озвучення цієї частини нашої розмови в новинах чи деінде. У вас буде п’ятнадцять хвилин слави. Потім, Романе Романовичу, наша співпраця й добрі стосунки припиняться раз і назавжди. Наступного ж дня будь-яка інформація такого роду закриється не лише для вашого каналу — для преси взагалі. Окрім спеціалізованої, на зразок наших відомчих газет і журналів і підконтрольних телепрограм на зразок «Чорного квадрату», «Закону», підполковник Стогній взагалі позбавиться конкурентів. Можете бути спокійні: новий міністр тільки й чекає слушної нагоди, аби максимально обмежити доступ преси до міліції. А винуватцями всього станете ви. Про це ми вже потурбуємося, можете бути спокійними. Тепер скажіть: вам це треба?

Олена далі дивувалася реакції Романа: він тримався абсолютно спокійно, наче грав у покер і збирався блефувати, маючи на руках не найкращі карти.

— Але ж Баглай у бігах. І теоретично здатен писати Олені листи з погрозами. Навіть сам здатен становити для неї реальну загрозу. Як із цим бути?

— Я особисто не бачу підстав для занепокоєння, — генерал не знижував тону. — Баглаєві зараз просто робити немає чого, як тільки писати журналістці сентиментальні тюремні віршики. За стилем — саме воно, хоча я не фахівець із подібних питань. Начитався за своє життя таких віршиків… Вашу програму, я певен, кримінальний елемент дивиться. У них там кожен третій римує кров та любов. Нічого не заважає комусь із них склепати такого ось віршика для нестандартної телеведучої, красивої, вибачте, Олено, бабери, яка замість того, щоб говорити про моду, музику, кохання та різноманітні жіночі історії, говорить з екрану про вбивць, людожерів, ґвалтівників та іншу людську поторочу. Навіть коли я десь глибоко в душі згоден із вашими підозрами, цього зовсім не досить, щоб дати команду все кинути й ловити Баглая біля вашого офісу, будинку чи десь на маршруті вашого пересування містом. Даруйте, панове, але розмову закінчено.

Знову ні слова, ні півслова. Люди навіть не здогадуються, хто ходить серед них. Та Баглай знав — про нього не забули, і раз не передають про його подвиги на телебаченні й не пишуть у провідних газетах, отже, так комусь треба, просто вигідно і край. Його такий розклад навіть розважав. Хоча головну розвагу він збирався смакувати попереду, переживав лиш, що не зможе спостерігати за пикою цієї малої сучки. У тому, що вона здогадається, хто саме став таким надто палким її прихильником, він жодних сумнівів не мав.

Поки що вдавалося обходитися без особливих сторонніх контактів. Цілий день Баглай блукав Дарницею, вишукуючи комп’ютерні клуби та інтернет-кафе. Пацанва не використовувала техніку за прямим призначенням, гралася в різні іграшки, лише одиниці писали один одному листи чи блукали сайтами з метою самоосвіти. Ріг, Скляр та Кузьма, коли не бухали та не знімали тьолок, постійно тусувалися у таких клубах, убиваючи комп’ютерних монстрів.

Дебіли.

Користуватися комп'ютером Баглай загалом навчився. Час від часу він заходив у інтернет подивитися на сайти різних великих і малих фірм та фірмочок. В основному його цікавила реальна ринкова ціна того чи того товару. Озброєний потрібною інформацією,