Аптекар - Стефані Маєр
— Даруй, якщо я була грубою, — мовила вона, і після тривалого мовчання її слова пролунали вкрай голосно. — Я не дуже добре вмію ладнати з людьми. Справді, мені немає виправдання. Я цілком доросла людина і маю вміти підтримувати нормальну розмову. Пробач.
Він зітхнув, але не сердито, а радше полегшено.
— Ні, це мені слід вибачатись. Я не мав так на тебе тиснути. Через мою незосередженість ми врешті опинились у такому становищі. Я опаную себе.
Вона захитала головою.
— Не можна так до цього ставитись. Ти не відповідаєш за це. Послухай-но, тебе захотіли вбити. Кевіна хотіли вбити півроку тому, а зі мною таке трапилось кілька років тому. Але ми помиляємось, бо неможливо знати, хибимо ми чи ні, допоки помилку не скоєно. Але помилятись не означає відповідати за те, що відбувається. Ніколи не забувай, що існує цілком реальна особа, яка вирішила, що її плани важливіші за твоє життя.
Хвилинку він міркував над цим.
— Я розумію, про що ти. Я вірю тобі. Але маю дослухатись до тебе більше — поводитись, як ти, тримати в голові те, що важливе. Нам не зарадить, якщо я літатиму у хмарах, як підліток, хвилюючись про те, подобаюсь-не подобаюсь я тобі.
— Чесно, Деніеле…
— Ні, ні, — ураз обірвав він її. — Я не збирався відхилятись від теми, сказавши таке.
— Я тільки хочу розтлумачити. Якщо ти — підліток, то я — малюк. Я емоційно відстала. Дефективна, сказати б. Я незграбна у всьому цьому, тож поки для нас виживання є пріоритетним, я послуговуюсь ним як засобом уникати питань, на які не в змозі відповісти. Я про те, що… кохання? Та я навіть не знаю, що це таке й чи справжнє воно? Даруй… але для мене це чуже. Я оцінюю все, ґрунтуючись на потребах і бажаннях. Я не можу впоратися ні з чим… пухнастішим.
Деніел розсміявся так смішно, що з неї вийшла геть уся напруга. Вона засміялась разом із ним, а потім зітхнула. Усе здавалось не таким жахливим, коли вона отак могла сміятись укупі з Деніелом.
Пирхнувши наостанок, він весело промовив:
— То розкажи мені, що тобі потрібно.
Вона обміркувала.
— Мені потрібно… щоб ти зостався живим. І я хочу зостатись живою теж. Це моя відправна точка. Якщо отримаю це, то хочу, аби ти був поруч. А потому решта — то вже десерт.
— Клич мене оптимістом, але, як на мене, ми з тобою тут маємо справу із семантикою.
— Можливо, ти й маєш рацію. Можливо, коли ми проведемо кілька тижнів разом, то навчимось розмовляти однією мовою.
Він узяв її за руку.
— Я завжди був метким учнем у лінгвістиці.
Розділ 22
Алекс обрала заправку за межами Батон Руж, зважаючи на вік касира. Мав він вісімдесят, як не більше, тож вона дуже сподівалась, що зір і слух у нього вже давно не як змолоду.
Переконавшись, що він зовсім не звертає на неї уваги, попри те, що її густий макіяж був аж ніяк не переконливим, вона добряче скупилась. Ще води, багато горіхів і в’яленої їжі — будь-що протеїнове, що не псується і що тільки могла знайти. Вона схопила кілька пляшок соку із додаванням енергетика «V8»; хоча вона й невелика шанувальниця цих напоїв, але в цілодобовій крамниці не було відділу свіжозібраних фруктів. Вона розуміла, що колись їй таки доведеться іти в бакалію, але сподівалась, що трапиться це якомога пізніше. Щодень її синці загоювались чимраз дужче.
І в цілодобовій інтернет-кав’ярні нічого драматичного не трапилось. Розташовувалась вона біля університету, тому тих, хто засиджувався до пізньої години, не бракувало. Вона не знімала каптура й не піднімала голови і, сидячи в усамітненому кутку, замовила чорної кави без цукру, не піднімаючи очей на баристу, який прийшов забирати замовлення. Вона хотіла б відправити імейл десь у іншому місці, а не на шляху до їхнього пункту призначення, але найперше для них зараз — змінити їхній Бетмобіль. Наразі в цьому їхня найбільша перепона.
Вона створила новісінький поштовий акаунт, зареєстрований на ім’я, яке було не більше, ніж набором випадкових літер і цифр. А потім спробувала зв’язатися з Кевіном.
Тобі слід було все облишити, Диверсе. Ти не мав залучати цивільного. Я тут не для того, щоб робити замість тебе брудну роботу, але подбав про маленьку допитувачку замість тебе. Техас був слушним способом сказати «ласкаво просимо». Досить і квит.
Не конкретна погроза, але цілком яскравий натяк. Вона на мить завагалась, її палець зависнув над мишкою, маленька стрілочка натискає кнопку «Відправити». Чи давала вона йому щось таке, чого в нього не було? Наразі вони вже знали, що Деніела серед загиблих немає на ранчо. Не було сенсу навіть намагатись щодо цього обманути Діверса. Чи в цьому було щось таке, що вивело б його на них? Чи погіршить це справи?
Вона натиснула кнопку. Гірше, хай там як, уже бути не може.
Щойно лист було відправлено, вона підвелася. Джип було припарковано на алеї ззаду, за кількома сміттєвими баками. Вона швидко вийшла з опущеною головою й піднятим каптуром і шприцом у руці. Бокова вулиця була порожня, лише купка людей у темряві біля запасного виходу в ніші. Вона хвильку вивчала це тріо, перш ніж сісти в темне авто.
Ейнштейн торкнувся носом її плеча. Деніел торкнувся її руки.
— Знаєш, де окуляри нічного бачення? — пробурмотіла.
Він опустив руку.
— Щось не так? — прошепотів у відповідь, обернувшись, щоб знайти їх між сидінням.
— Нічого нового, — пообіцяла вона. — Можливо, щось корисне.
Він передав окуляри їй. Увімкнувши їх, вона краще роздивилась малолюдну групу.
Розвиднювалось. Не надто бандитський район міста, і всі троє учасників були дорого вдягнені, хоча й у одяг у стилі «кежуал». Темноволосий чоловік тримав за руку білявку, у якої на видноті було так багато різноманітних лейблів одягу, що вона скидалась на водія серійного авто, якого спонсорують бренди класу «люкс» середньої руки. Ці двоє саме зараз розмовляли, їхні стежки простягались під кутом до джипа. Білявка вихиляла й хитала стегнами, крокуючи. Чоловік, який стояв із нею, клав щось до кишені своєї куртки.
Третя особа стояла в темному одвірку, невимушено обіпершись об нього, немов чекаючи ще гостей. Його стиль одягу вона б назвала «багатенький синок класу люкс».
Вона згадала, про що розмірковувала щойно, перш ніж натиснути кнопку «відправити». Що гірше вже бути не
