Безцінний - Зигмунт Мілошевський
Це було справді незвично й огидно, хоча краще, ніж гачкуваті нігті, затиснуті на розп’ятті. Окрім того… Зморщив лоба, оскільки потвора видавалася йому знайомою, викликаючи милі серцю спогади з дитинства.
— Це ж Фухур! — вигукнув він.
— Що? — Лоренц мала такий вигляд, ніби негайно хотіла залишити це місце.
— Фухур з «Нескінченної історії», не пригадуєш? Хлопець починає читати книжку про світ, який поглинає Ніщо, у цьому світі є другий хлопець, який мусить урятувати принцесу, хвору через Ніщо, і допомагає йому, я не знаю, мабуть, дракон, а насправді літаючий пес, власне Фухур. Ти справді не пригадуєш? І просив чухати його за вухом, це найкращий момент. І пісенька того блондинистого типа з Kajagoogoo…[88] Або як його улюблений кінь умирає на болоті? Це найбільше переживання мого дитинства! Той хлопець тягне коня і спершу думає, що тварина лінується й кепкує з нього, потім хоче йому допомогти, а той так повільно провалюється дедалі глибше, і хлопець уже знає, що не врятує його. Він благає, щоб кінь спробував, щоб не піддавався відчаю… Бо це болото відчаю, розумієш? І каже йому, що його любить…
— Каролю, ти мене лякаєш. Облиш.
— Нічого ти не розумієш, ти не бачила цього на відео, я цілий тиждень плакав, як же звали цього коня…
— Артакс, — відповів голос з-за Фухура.
З-за запиленого плюшу на електричному інвалідному візку виїхала Ольга Бортник. Це було гарним початком.
Жінки старіють по-різному, залежно від типу особистості й типу вроди. Гарненькі сусідські дівчата перетворюються на білих як голубки, привітно усміхнених стареньких, той тип бабусі, про яку мріє кожне внучатко. Вічні поганулі типу Гленн Клоуз[89] благороднішають і перетворюються на пристойних старих пань із вродою російських графинь. Найкраще почуваються Сніжні Королеви типу Лорен Беколл[90], які навіть у двісті років демонструватимуть сліди давньої краси й гордість за цю красу. А найбільше час збиткується над тими, які замолоду були апетитними пончиками на кшталт Каліни Єндрусик або Елізабет Тейлор. Мало того, що вони перетворюються на опасистих матрон, ще й часто дуже довго не помічають, що сексапільність — це як осетрина: другої свіжості не буває.
А Ольга Бортник?
Передусім не виглядала на свій сто один рік. Кароль дав би їй вісімдесят, вісімдесят п’ять. Тобто, хоч дивно у цій ситуації це звучало — мала справді молодий вигляд. Не приховувала свого віку. Волосся, колись чорне, тепер було геть сиве, але брюнетки ніколи не стають білі як сніг, їхнє волосся набуває кольору димчастого срібла, і саме такою була укладена короткою косою зачіска пані Бортник, у кількох місцях ховалися навіть тоненькі пасма давньої чорноти. Брови мала так само чорні, як колись, а нижче світилася найбільша несподіванка її обличчя — очі.
На старому чорно-білому знімку, який показав їм Сергій, була із заплющеними очима, та навіть якби й ні, то ефект все одно розплився б у сірих відтінках. Очі Ольги Бортник не були затуманеними, молочними очима столітньої бабусі, які згасли під впливом усього, що за все життя надивилися.
Вони були уважні, жваві, усміхнені, а передусім — молоді. Їхній колір був такий незвичний, що Кароль подумки визнав, що найгарніші очі, які він бачив у житті, — такого глибокого блакитного відтінку, що переходив у фіолетовий, — стримлять зі зморщеного як печене яблуко обличчя столітньої жінки.
Усміхнувся до цих очей і обвів поглядом усю постать, що сиділа на візку.
Не можна мати все, правда? Схоже було на те, що пані Ольга до кінця не погодилася з тим, що вона вже не є красунею, у яку закоханий увесь Львів. Одягнена була святково — в довгу чорну сукню, зав’язану вузлом унизу, щоб не втрапила у колеса візка. Її шию прикрашала довга низка перлів і хутряна накидка, яка милосердно закривала звисаючу як у старого індика шкіру в декольте. Шия була єдиним щільно закритим фрагментом столітнього тіла. Сукня ж була настільки тонка, що не залишалося сумніву: по-перше, Ольга Бортник носить панчохи з підв’язками, по-друге — на ній підгузки.
Кароль зробив усе, щоб не заплющити очі й не ковтнути слину. Втупився у сапфірові очі, ще раз усміхнувся й підбіг, щоб поцілувати руку старенької, що лежала на бильці візка.
— Це улюблений фільм моєї молодості, — сказав він.
— Як і моєї. Моєї другої молодості.
— Четвертої, мабуть, — буркнула онука.
— Наталко, подай гостям чай.
— Звідки він у вас? — Показав на Фухура, думаючи, що це неможливо, щоб тут висів оригінал.
Дивилась на нього з усмішкою старої аристократки. Скидалося на те, що або не почула запитання, або не зрозуміла.
— Звідки це у вас?! — майже вигукнув Кароль, нахилившись до неї.
— Це довга історія. Був у мене роман, несерйозний, хоча й у віці дуже серйозному. З симпатичним джентльменом, начальником цеху в театрі ляльок у Києві, на пенсії, звісно. Можете собі уявити, однієї неділі ми тричі дивилися Фухура в кіно, так він мені подобався.
— Джентльмен? — спитала Лоренц.
— Фухур. І ця чудова казка. А от Ігор був дуже закоханий у мене. Він зробив мені Фухура, три місяці не виходив з майстерні. Як справжній, чи не так? На жаль, не пережив цього, був уже не першої молодості.
З кухні долинуло голосне зітхання, яке могло свідчити про те, що любовні пригоди бабці Ольги були аж надто частою темою її розмов, тому Кароль підхопив тему фантастики, яка видавалася безпечнішою.
— Це все вина цього дурника Стася Лема, — мовила врешті старенька, коли її вчетверте запитали про незвичайні зацікавлення. — Він до війни був солоденьким диваком, ми усі жартували, що з нього виросте. Маріан казав, що або божевільний учений, який захопить владу над світом, або поштовий чиновник, який щороку отримуватиме нагороду за сумлінну працю, або сірий кардинал в уряді диктатора. Потім до нас доходили чутки, що Стась починає кар’єру літератора, він навіть надіслав мені перше видання «Людини з Марса», і мені так сподобалося! Скажу вам, я радше повірю в прибульців, аніж у того Бога.
У кухні голосно брязнуло начиння, звук злився воєдино зі сповненим смирення зітханням.
Бабця Ольга змовницьким жестом запросила їх у глиб кімнати.
Кімнати, яка була чимось на кшталт
