Аптекар - Стефані Маєр
— Просто зараз? — спитала вона.
Він глянув на неї, зважуючи.
— Так, просто зараз.
— Що, так сильно кровоточить? — вона обережно торкнулась пов’язки, але відчула, що та лише трішки тепла й волога. З його виразу обличчя вона гадала, що там юшить цілий потік.
— Кров тече. Цього вдосталь. Де аптечка?
Зітхаючи, вона повернулась до купи спортивних сумок. Нагорі лежала не та. Тому їй довелося перекласти всі. Шукаючи, відчула, як його пальці обережно ледве торкаються її лівого плеча.
— Ти вся в синцях, — пробурмотів він, і його пальці пробігли контуром її руки. — А ці ніби недавні.
— Мене хапали, — мовила вона, добуваючи аптечку й розвертаючись.
— Ти так і не розповіла, що сталось у будинку, — зазначив він.
— Ти не хочеш знати.
— Можливо, усе ж таки хочу.
— Добре. Я не хочу, щоб ти знав.
Деніел узяв у неї з рук аптечку, сівши по-турецькому, поставив «аптечку» між ними. Важко зітхнувши, вона сіла за його прикладом, підставляючи лівий бік обличчя.
Поволі він почав розмотувати бинт.
— Можеш швидше? — мовила вона до нього.
— Я зроблю по-моєму.
Поки він розмотував, вони сиділи в тиші. Сидячи непорушно, вона відчула, як її тіло нагадує їй, наскільки вона виснажена.
— Чому ти не хочеш, щоб я знав? — спитав він, прикладаючи змочену ліками серветку до її шкіри. — Гадаєш, я не впораюсь?
— Ні, я просто…
— Що?
— Твій погляд, коли ти на мене зараз дивишся. Я не хочу, щоб він змінювався.
Кутиком ока вона помітила, як він усміхається.
— Про це не варто турбуватись.
У відповідь вона знизала плечима.
— Що мені з цим робити? — спитав він, добуваючи з «аптечки» суперклей.
— Зліпи краї рани докупи, зверху нанеси смужку клею і тримай, поки клей висохне.
— Хвилинку.
Вона стрималась, щоб не сіпнутись, коли він упевнено притиснув пучки до її шкіри. Знайомий запах клею сповнив простір між ними.
— Боляче?
— Усе гаразд.
— Ти ніколи не втомлюєшся бути сильною?
Вона закотила очі.
— Біль можна терпіти, дякую.
Він відхилився, щоб глянути збоку на свою роботу.
— Незграбно, — мовив він їй. — Тобі слід було б пошкодувати життя вищого керівництва.
Забравши в нього клей, вона закрутила кришечку — не хотіла, щоб клей висох. Хтозна, як скоро він, можливо, знову їй знадобиться з огляду на те, якою є ця подорож.
— Я впевнена, що це зарадить, — мовила. — Тільки потримай трохи довше.
— Алекс, я вибачаюсь за те, що щойно сталось, — говорив він тихо й вибачливо.
Вона так хотіла повернутись і глянути йому просто у вічі.
— Не знаю, що то було, — вів він далі. — Повірити не можу, що я поводився з тобою так грубо.
— Я не надто добирала слова.
— Я не поранений, — відповів він кисло, — на мені ані подряпини, як ти сама казала.
— Гадаю, зараз це вже не зовсім правда, — мовила вона до нього, проводячи пальцями по його грудях.
Вона відчувала на дотик сліди, які залишили її нігті. Він зробив різкий вдих, вони обоє згадали одну й ту саму мить, і у неї стиснулось у животі.
Вона намагалась відвернутись, але він тримав її обличчя непорушно.
— Стривай, — застеріг.
Вони непорушно сиділи в наелектризовній тиші, а вона тим часом подумки двічі полічила до шістдесяти.
— Висохнув, — наполягала вона.
— Поволі він забрав пальці з її щоки. Вона повернулась до нього, але обличчя його було опущене, поки він шукав щось в аптечці. Знайшовши антибактеріальний спрей, він рясно забризкав ним її рану. А потім добув згорнений бинт і стрічку. Обережно, не дивлячись їй в очі, узявши її підборіддя великим і вказівним пальцями, він знову розвернув їй голову. Замотав бинтом там, де треба.
— Нам зараз треба поспати, — промовив він, щільно примотуючи край до шкіри. — Ми обоє перенапружені й не можемо мислити ясно. Можемо відновити цю… дискусію, коли мислитимемо раціонально.
Вона хотіла посперечатись, але розуміла, що він має рацію. Вони були самі не свої. Вони поводились, як тварини, що реагують на близькість смерті, підкорюючись підсвідомому імперативу продовжити рід. То була примітивна біологія, а не відповідальна поведінка.
Але вона все одно хотіла посперечатись.
Він приклав пальці збоку до її шиї, і вона відчула, як калатає її пульс під його пальцями. І він відчував.
— Спи, — повторив він.
— Маєш рацію, маєш рацію, — бурмотіла вона, падаючи на спину на зібганий спальний мішок. Вона й справді була вкрай виснажена.
— Ось, — він дав їй свою футболку.
— А моя де?
— На шмаття роздерта. Пробач.
У салоні джипа вже було надто тепло й захаращено. Вона винувато всміхнулась, жбурнувши убік його футболку і відчуваючи, як тягне від клею рану.
— Як на людей з обмеженими ресурсами, ми не надто обережні з нашим майном.
Він, мабуть, теж помітив, що машина погано провітрюється, і, перехилившись, знову відкрив задню ляду джипа.
— Як я вже казав, ми вкрай перевтомлені.
Він ліг біля неї, а вона поклала голову йому на груди, дивуючись, чи справді зможе заснути, коли він лежить поруч напівголий. Вона заплющила очі, змушуючи себе поринути в непритомність. Він обійняв її рукою, спочатку несміливо, а за кілька секунд упевненіше, немов перевіряючи власну рішучість.
Якби вона була не така втомлена, вона обтяжила б йому перевірку. Але попри підвищену чутливість до його тіла та маленькі електророзряди, що спалахували там, де нервові закінчення торкались його оголеної шкіри, вона швидко заснула. Поки вона поринала в забуття, одне дивне слово крутилось у її голові.
Мій, — наполегливо повторював мозок, коли її думки блякли, аж допоки геть не почорніли. Мій.
Коли Алекс прокинулась, на заході сонце досі світило яскраво, а спальний мішок під нею був мокрий від поту. Тіні змістились, тож промінь світла падав їй просто в обличчя, попри запнуте віконце. Вона заспано хвильку блимала очима, чекаючи, поки її мозок прокинеться.
А усвідомивши, що наодинці, здригнулась. Вона підвелася надто стрімко, тому в неї почала боліти та паморочитись голова. Задні дверцята джипа досі стояли відчинені, а тепле вологе повітря важко опускалось на її шкіру. Деніела не було ніде, куди сягало око. Як і його сорочки, тому вона мала хутко й тихо попорпатись у своїх речах, аби знайти щось вдягти, перш ніж іти його шукати. Дурниця, але якщо їй доведеться наштовхнутись на ще один гурт убивць, вона не хотіла зустріти їх у найзношенішому бюстгальтері. Накинула завеликий светр, бо то було перше, що намацали її пальці, а не тому, що він відповідає погоді. Добувши ППК із сумки, запнула його ззаду за пояс. Вилазячи з розчиненої ляди, вона почула, як щось шелеснуло під ногою.
То
