Аптекар - Стефані Маєр

Потім так відчайдушно й несамовито сплелися разом їхні тіла, губи та пальці, язики та зуби. Дихання стало другорядним, і вона могла дихати лише під час переривчастих зітхань, від яких у неї голова йшла обертом. Вона нічого не хотіла, окрім як притискатись ближче й ближче, бути всередині його шкіри, щоб його ніколи не могли від неї забрати. Її обпекло відчуття того, як знову відкрилась рана на її щелепі, і її синці, старі й нові, запалали життям, але біль ніяк не відвертав увагу від нагальної потреби. Вони зчепились майже як супротивники, перевертаючись та крутячись разом в обмеженому просторі машини, стукаючись об спортивні сумки й потім знов опускаючись додолу. Вона дивувалась, як електризувала ця груба сила — сила у чоловікові завжди лякала, але зараз вона збуджувала її. Рвався одяг, і вона не розуміла, на кому з них. Вона згадала текстуру його шкіри, його м’язи під її долонями, але вона гадки не мала, що матиме такі відчуття, коли вони торкатимуться одне одного.

Ближче, — вирувала в ній кров. — Ближче!

А потім він раптом відсахнувся, його губи вислизнули з її, затинаючись і хапаючи повітря. Хтось жалісно завив біля її ніг. Перехилившись, вона побачила Ейнштейна, що зімкнув щелепи на литці Деніела. Ейнштейн знову заскиглив.

— Ейнштейне, вільно! — закричав він, сіпаючи ногою, щоб скинути пса. — Відчепись.

Ейнштейн відпустив, нервово дивлячись на неї.

— Вільно, — промовила хрипко. — Усе добре.

Ейнштейн, вагаючись і фуркаючи, вивалився із розчиненої ляди авто.

Перевернувшись, він грюкнув лядою і навколішки повернувся до неї, із розширеними зіницями й божевільними очима. Він зціпив зуби, немов боровся за якийсь контроль.

Вона дотягнулась до нього, простягаючи руки до пряжки на поясі його джинсів, і він, з низьким стогоном, упав на неї.

— Алекс, Алекс, — видихаючи, промовляв він їй у шию. — Залишайся зі мною. Не йди.

Навіть у цей несамовитий момент вона усвідомлювала, чого він просить. І вона казала правду, відповідаючи, знаючи, що то найгірша у світі помилка.

— Обіцяю, — хрипко мовила вона. — Не піду.

Їхні губи зімкнулися знову, вона відчувала, як колотиться його серце у скороченому ритмі близько до її серця, поряд під їхньою шкірою, бо його тіло було відображенням її тіла.

Пронизливий телефонний дзвінок пролунав поміж нижчих звуків — суголосного серцебиття та засапаного дихання, — змусивши її відштовхнути його у геть іншому різновиді паніки.

Він раз швидко струснув головою, не розплющуючи очей, немов згадував, де він.

Вона підвелася, щоб глянути, звідки звук.

— Збагнув, — мовив Деніел, засапано, він саме опустив руку в кишеню джинсів, коли телефон знову задзеленчав.

Поглянувши на номер, натиснув великим пальцем «Прийняти». А лівою рукою знову пригорнув її до грудей.

— Кев? — відповів Деніел між зітханнями.

— Денні — агов, ви в безпеці, народ?

— Еге.

— Що робите?

— Намагаємось трохи поспати.

— А видається, що марафон біжиш.

— Мене налякав телефонний дзвінок. Трохи розхитані нерви, розумієш, — він так легко обманював, що вона ледве стрималась, щоб не всміхнутись попри бурю всередині неї.

— А, еге. Даруй. Дай поговорити з Олеандр.

— Тобто Алекс?

— Та хоч як. Дай їй слухавку.

Вона намагалась уповільнити дихання, щоб голос лунав як зазвичай.

— Слухаю!

— Що? І не кажи, що тебе теж телефон злякав.

— Я не агент для спецоперацій. І ніч була довгою.

— Я недовго. Я знайшов свою людину. Ти чула коли-небудь ім’я Діверз?

Вона хвильку поміркувала, намагаючись повернути свій розум до вагомих речей.

— Так, знайоме ім’я. Десь зустрічала його в документах, коли добували інформацію для ЦРУ. Але він ніколи не навідувався, щоб стежити за розслідуванням. Чи він наглядає там за всім?

— І не просто наглядає. Зараз він другий у начальстві з прицілом нагору. Він був одним із політиків, за якими я стежив. Сьогодні вранці Діверзу зателефонували, він пробиває кілька стін, сам телефонує. Я його знаю. Він полюбляє влаштовувати біганину для підлеглих і ніколи не полишає свого кабінету. Посилає помічників, щоб привели, кого йому треба. Завжди грається у владного. Але після другого дзвінка він прожогом біжить, аби зустрітись із твоєю людиною, Карстеном, немов якийсь хлопчик на побігеньках. Вони зустрічаються у випадковому житловому комплексі далеко від їхніх офісів, а потім ідуть на спокійну прогулянку з таким виглядом, ніби повсякчас прагнуть убити один одного. Безперечно, це Діверз.

— Якої ти думки?

— Хм. Гадаю, мабуть, варто таки відправити імейл. Я маю дізнатись, кому ще про це відомо. Схопити Діверза буде неважко, але це лише відлякне його поплічників, якщо він не один. Ручку маєш?

— Секундочку.

Переповзла на переднє сидіння і знайшла рюкзак. Добувши ручку, надряпала імейл, який він продиктував їй, на звороті квитанції із заправки.

— Коли? — спитала вона.

— Сьогодні, — вирішив він. — Коли ви поспите і вгамуєте свої нерви. Я відправлю його з Батон-Руж.[4] Склала текст чи побути тобі за суфлера? Ти в курсі головного питання. Не треба писати зарозуміло.

— Гадаю, я в змозі удати Печерну людину.

— Чудово. Щойно поміняєтесь машинами з Маккінлі, рушайте туди, — він раптом заговорив тихо, як у бібліотеці, але намарне старався, бо Деніел був надто близько. — Денні не завдасть тобі клопоту, плентаючись за тобою?

Вона повернулась обличчям до Деніела. Його реакція була очевидною.

— Еге, я вже не певна, що це слушна думка. Називай мене параноїком, але я вже не вірю в існування безпечних домівок.

Деніел нахилився, щоб, міцно притиснувшись губами, поцілувати її в чоло, тому їй важко було слухати, що казав Кевін.

— …знайди місце для Лоли. Погано з обличчям? Олеандр?

— Га?

— Обличчя. Яке на вигляд?

— Велика пов’язка через ліву щелепу та вухо.

Поки вона говорила, Деніел нахилився ближче, щоб оглянути її рани, а потім різко вдихнув.

— І всі приколи, що були раніше.

— Може подіяти, — мовив Кевін. — А Лола теж поранена. Я згодую їм байку, що їх задовольнить.

— Кого?

— Людей у пансіоні для собак. Хай йому грець, Оллі, тобі слід виспатись. Ти стаєш щосекунди тупішою.

— Добре, я напишу тобі імейл зараз, поки в мене слушний стан душі.

— Зателефонуй, коли знову виїдете на дорогу, — і Кевін поклав слухавку.

— У тебе пов’язка просякла кров’ю, — стривожено мовив Деніел.

Вона передала йому телефон.

— Усе гаразд. Я мала б замазати її клеєм минулої ночі.

— Помастимо зараз.

Вона підвела очі. Паніка та злість на його обличчі вщухли, перетворившись на занепокоєння. Спина в нього досі була липка від поту, але дихав він рівно. Та вона не була певна, що перебуває в такому