Джерело - Ден Браун

Тепер уже Авіла не дуже повірив Регентові. Попри огидні виступи проти християнства в Іспанії, учений ніколи й нікого не закликав до вбивства християн.

— Перш ніж сперечатися, — стомлено сказав голос по телефону, — дозвольте надати вам деяку інформацію. Про це ніхто не знає, адмірале, але той теракт, у якому загинула ваша сім’я… планувався як частина війни проти пальмаріанської церкви.

Авіла замислився — але все ж це було якось безглуздо: адже Севільський собор пальмаріанам не належить.

— Того ранку, коли було закладено вибухівку, — говорив Регент, — у соборі було четверо відомих діячів нашої церкви, які прийшли туди з метою залучити нових вірян. Саме на них спрямовувався удар. Одного з тих людей ви знаєте — це Марко. Решта троє загинули.

Думки Авіли закрутилися вихором, коли він уявив собі свого фізіотерапевта Марка, котрий втратив ногу.

— Наші вороги мають силу й мету, — продовжував голос. — Коли терористам не вдалося доступитися до нашого храму в Пальмар-де-Троя, вони пішли за нашими місіонерами в Севілью і зробили свою чорну справу там. Мені дуже шкода, адмірале. Зокрема й через цю трагедію пальмаріани вийшли на вас — ми почуваємось відповідальними за те, що у війні проти нас загинула ваша сім’я.

— Хто веде цю війну? — спитав Авіла, намагаючись сприйняти неймовірну заяву.

— Перевірте пошту, — відказав Регент.

У своїх вхідних Авіла виявив шокову добірку приватних документів, у яких ішлося про понад десятилітню брутальну війну проти пальмаріанської церкви… частиною цієї війни, за цими даними, були судові процеси, погрози на межі шантажу й великі пожертви на антипальмаріанські «групи контролю» на зразок «Захистимо Пальмар-де-Троя» і «Діалог Ірландія».

Ще дивнішим видавалося, що ця жорстока війна проти пальмаріанської церкви відбувалася на кошти однієї-єдиної людини — а саме футуролога Едмонда Кірша.

Авілу ці новини приголомшили. Ну чому Едмондові Кіршу так важливо знищити саме пальмаріан?

Регент казав йому, що ніхто в церкві — навіть сам папа — не знає, за що Кірш так незлюбив пальмаріан. Відомо було одне: чоловік із числа найбагатших і найвпливовіших на планеті не матиме спокою, доки не здобуде остаточної перемоги над пальмаріанами.

Регент привернув увагу Авіли до останнього документа — копії друкованого листа до пальмаріан від чоловіка, який назвався тим самим терористом, що влаштував вибух у Севільському соборі. У першому рядку той назвався «учнем Едмонда Кірша». Авілі вже більше нічого не потрібно було знати: його кулаки стиснулися в нападі люті.

Регент пояснив, чому пальмаріани не оприлюднювали того листа: з огляду на ту негативну пропаганду, яку чи то організував, чи то спонсорував останнім часом Кірш, церкві геть не до речі було асоціювати себе з терактом.

«Через Едмонда Кірша загинула моя сім’я!»

І ось тепер на темних сходах Авіла дивився на Роберта Ленґдона й відчував, що цей чоловік геть нічого не знає про таємну війну Кірша з пальмаріанами, про те, що Кірш своєю діяльністю підштовхнув терориста закласти вибухівку, котра знищила сім’ю Авіли.

«Неважливо, чи Ленґдон щось знає, — подумав Авіла. — Він такий самий солдат, як і я. Ми разом у цю яму впали, але вилізе з неї лише один. Я маю свій наказ».

Ленґдон розташувався на кілька сходинок вище й цілився по-аматорському — двома руками. «Невдалий вибір», — відзначив Авіла, обережно відставляючи ногу на сходинку позаду й дивлячись просто в очі Ленґдонові.

— Я розумію, що в це важко повірити, — заявив Авіла, — а проте Едмонд Кірш знищив мою сім’ю. Ось доказ!

Авіла показав Ленґдонові своє татуювання на долоні, і сталося те, чого адмірал і очікував, — Ленґдон подивився.

Навіть однієї миті відверненої уваги професора вистачило Авілі, щоб метнутися вгору й ліворуч понад вигином стіни і відтак опинитися поза прицілом. Як він і передчував, Ленґдон інстинктивно натиснув на гачок, не встигнувши перевести дуло за рухомою ціллю. Постріл прогримів у вузькому гвинтовому просторі, куля чиркнула Авілу по плечу, а тоді відрикошетила вниз у сходовий колодязь.

Ленґдон знову цілився, але Авіла зробив стрибок із переворотом і, падаючи, з розмаху вдарив обома кулаками по зап’ястях Ленґдона — пістолет випав з рук і покотився сходами.

Біль пронизав груди й плече Авіли, коли він приземлився на ноги біля Ленґдона, але приплив адреналіну лише надав йому сил. Сунувши руку за спину, адмірал вихопив керамічну зброю. Порівняно з пістолетом вона була майже невагома.

Авіла наставив дуло на груди Ленґдона і, не вагаючись, натис на гачок.

Зброя загриміла, тільки звук був якийсь дивний, тріскучий, Авілі обпекло руку — і тут він зрозумів, що ствол розірвало. Ця таємна безметалева зброя, невидима для детекторів, була розрахована лише на один-два постріли. Авіла не розумів, куди пішла куля, але, побачивши, що Ленґдон підводиться на ноги, облишив зброю й кинувся до нього, і обоє зчепилися біля небезпечно низького внутрішнього бортика.

У цю мить Авіла розумів, що переміг.

«Озброєні ми однаково, — подумав він. — Але я маю вигідну позицію».

Авіла вже мав доступ до колодязя, падіння в який було певною смертю. Тепер він намагався підштовхнути Ленґдона туди: Авіла впирався ногою, як потужним важелем, у зовнішню стіну. Ривком він штурхнув Ленґдона до колодязя.

Ленґдон відчайдушно опирався, але позиція Авіли давала багато переваг, і відчайдушний погляд професора свідчив: він розуміє, що буде далі.

——

Роберт Ленґдон чув колись, що найважливіші рішення — у питаннях життя і смерті — зазвичай приймаються протягом частки секунди.

Адмірал щосили штовхав професора до краю. Ленґдон вигинав спину над тридцятиметровим проваллям, і його зріст метр вісімдесят і центр ваги просто не залишали шансів. Він розумів, що проти Авіли в такій позиції нічого не вдіє.

Ленґдон відчайдушно глянув через плече в прірву. Колодязь був вузький — із метр завширшки, але його тіло туди може легко провалитись… і полетіти, перерахувавши всі яруси.

«Падіння я не переживу».

Авіла гортанно заревів і поновив хватку. І тут Ленґдон зрозумів, що має лиш один вибір.

З ним треба не боротися, йому треба допомогти.

Коли Авіла смикнув його вгору, Ленґдон згрупувався, міцно впершись ногами в сходи.

На мить він знову став двадцятирічним студентом у Принстонському басейні… перед змаганням із плавання на спині… ноги зігнуті… прес напружений… чекає на сигнальний постріл.

«Час — це все!»

Цього разу Ленґдон уже не чув сигналу на старт. Він відірвався від підлоги, вигнувши в стрибку спину назад. Стрибаючи за край, він відчув, що Авіла, який зібрався протистояти опору дев’яностокілограмового тіла, різко втратив рівновагу.

Авіла притьмом відпустив професора, та Ленґдон відчував: адмірал дуже сильно похитнувся. У стрибку Ленґдон шалено сподівався