Безцінний - Зигмунт Мілошевський

— Не знаю.

— Я теж не знаю. Радше ні. Але вірю в людину. У «Сніданок на траві», в «Жінку з парасолькою», в «Лебедине озеро», в полонез «Ля-бемоль мажор», у Реймський собор, Девіда Коперфілда і Роню, доньку розбійника. Покажи мені бога, який зможе створити щось подібне.

— Ти ж знаєш, що відповідають віруючі. Що крокуси на гірській галявині, коні в галопі, розмір 65Е…

— Я для тебе занадто пласка?

Засміявся.

— Знаю, що ти хочеш сказати, — вела далі. — Але природа прекрасна завдяки випадку. Сонце — це куля газу, кінь став таким, яким є, у процесі еволюції, бо так йому було зручніше, гори такі, які є, бо спочатку зіткнулися дві тектонічні плити, а потім вітер і дощ зробили свою справу. Розумієш, про що я? Усе воно прекрасне, але не створювалося, щоб бути прекрасним. Ми знаємо, як воно виникало, з фізики, хімії, біології. Якщо існує якийсь творець, то його творіння обмежилося тим, що він кинув навмання декілька атомів гідрогену й сказав: гей, побачимо, що вийде. Як для мене дадаїзм, або навіть не це. Тільки людина здатна свідомо створювати прекрасне. Мій Клод кожного бога кладе на лопатки. І, може, я занадто пласка, але непогана в ліжку.

— Припини, я пожартував.

— Авжеж. Ти хотів би, щоб великі цицьки безладно метлялися тобі перед носом. Неймовірно, чоловіки — остаточний доказ того, що в акті творення немає жодного сенсу. Просто якісь чудернацькі створіння випадково виникли в результаті мільйонів років мутації генетичного коду.

Поцілував її в маленькі груди, встав і потягнувся. Усі його м’язи боліли. Підійшов до дверей на терасу й відчинив їх навстіж. Було приблизно десять градусів, повітря було приємно прохолодним і пахло морем, втішна зміна після арктичної шведської погоди. Як-не-як, Середземне море.

Полетіли через Мюнхен до Трієста, там орендували маленький Фіат Панда і за півтори години проїхали сто кілометрів між італійським портом і хорватським містечком Ровінь, дорогою перетинаючи Словенію. Наступна година пішла на пошуки нічлігу. Сезон уже скінчився, і майже скрізь було зачинено, до того ж за три дні до Різдва хорватам було не до прийому іноземних туристів. На щастя, не всім.

Переплатили, але місце було чудове. Вийшов на холодні кам’яні плити тераси й роззирнувся. О другій ночі єдиним звуком у містечку було хлюпотіння моря. Їхня вілла стояла на краю площі у старій частині міста, розташованій на мисі; перед собою Анатоль бачив вузьку вулицю, пристань із кількома щільно накритими на зиму яхтами і темні води Адріатики, з яких за кількасот метрів далі виринав довгастий силует порослого деревами острова Санта-Катаріна.

Місяць висвічував із темряви обрис будинку на пагорбі, який сто років тому був казковою садибою графа Ігнація Корвін-Мілевського.

В одному вікні світилося.

7

Не можна сказати, що вона уникала Кароля після вчорашнього. Просто не шукала жодного товариства — ані його, ані будь-кого іншого. Виспалася, з’їла сніданок і, вирішивши, що заслужила на щось солодке, потішила себе великим шматком торта «Захер». Був смачнющий, і мусила визнати, що Кароль мав рацію — кав’ярня «Віденська» була достатнім аргументом, щоб зупинитися в готелі «Відень».

Потім умовила себе вийти в місто. Хотіла залишитися на безпечній території готелю, а ще ліпше на безпечній території кімнати, але подумала, що жити нормально — це найкращий спосіб залишатися при здоровому глузді. Інакше без кінця все аналізувала б і розбирала. Треба принаймні вдавати нормальність.

Прогулювалася зимовим Львовом, дуже здивована, що вже 23 грудня, а ніде не видно того шаленства, яке буває в Польщі перед святами. Лише згодом усвідомила, що в Україні греко-католики, як і православні, відзначають Різдво на початку січня.

По другий бік кордону, в її рідному Перемишлі, усе відбувається інакше. Мати метушиться цілий день, щоб потім до пізньої ночі готувати риб’ячі голови, розмірковувати, чи заправляти заливну рибу желатином, чи, може, й так застигне. Саме такі спогади мала з родинних свят. Метушлива мати, що виловлює з паруючого казана риб’ячі голови з білими очима.

І мрія Кароля Бознанського. Село, піч, традиційний дім, купа дітей, втомлена жінка, що виловлює з казана риб’ячі голови.

Ні, дякую.

Гуляла, вбираючи атмосферу міста. Львів виглядав бідно, попри зусилля з нагоди футбольного чемпіонату не вдалося приховати десятиліття радянської занедбаності. Київ, Донецьк чи Харків зі своєю збройною промисловістю ще могли в часи СРСР розраховувати на милість Москви, але Львів — інтелігентське місто, духовно пов’язане з Польщею, яка завжди створювала проблеми, — був приречений на жалюгідне існування. І це впадало у вічі, видно було, що про це місто здавна ніхто не дбав, а тепер навіть якби хтось і хотів, то нема за що. Тут не було європейських фондів, не було мільярдів на реформування, поліпшення й оздоблення.

Шкода, подумала вона. Місто мало свій шарм і позитивну енергію, почувалася тут добре. Воно видавалося справжнім, не таким пластмасовим, як польські міста.

Думаю, як Кароль, покартала себе. Не таке пластмасове, більш справжнє, природніше. Скоро дійду до такого ж апофеозу життя подалі від цивілізації, як він. Молоко від справжньої корови, полуниці тільки в червні, а лисички, тільки принесені з лісу, жовтіші, бо обісцяні лисицями. Пологи, мабуть, у світлі свічок на баранячих кожухах, вона кричить, біля узголів’я сільські баби розхитуються вперед і назад, проказуючи молитви.

Стояла біля пам’ятника Шевченку, коли Сергій виріс перед нею як привид. Надворі його вигляд претендента на членство у мафії доповнювала шкіряна куртка три чверті.

— Є інформація, — сказав він, вимовляючи це як «інформац’я».

8

У Хорватії він був лише раз, багато років тому вибралися з Сильвією на кілька днів, перш ніж з’ясували, що найбільшу втіху дають їм Швеція й Норвегія. Від тієї поїздки залишилося кілька невиразних спогадів. Містечка, приклеєні до моря, кам’янисті пляжі, м’ясо-гриль, немилосердно солона порівняно з Балтикою вода. І заздрість, що хорватам історія подарувала такий чудовий шматок світу для господарювання. Адріатична цукерка, слов’янська варіація на тему італійської рів’єри, тільки доступніша, не така нахабна й бундючна. А може, їм це тільки так здавалося, бо були горе-туристами з Польщі, які подорожували старим Сітроєном і краще почувалися в хорватських осередках Фонду робітничого відпочинку і приватних квартир у Дубровнику, ніж у п’ятизіркових готелях у Ріміні.

Ровінь був наче з рекламного проспекту: середземноморські кам’янички