Безцінний - Зигмунт Мілошевський

Незнайомця, якого представив Кароль, звали Сергій, і він був спеціалістом, про що Познанський сказав з таким виразом обличчя, ніби це був спеціаліст зі свердління отворів у колінних чашечках, через які потім протягував сталеві тросики, щоб тягнути жертв за своїм чорним БМВ. Що ж, навіть якщо й був кимось таким, то точно так не виглядав. Може, намагався справити таке враження, обтягуючи добре розвинену грудну клітку тонким чорним гольфом (мода, яка минула в Польщі двадцять років тому) і заправляючи його у чорні штани від костюма, оздоблені тоненьким паском зі срібною пряжкою. От тільки щоб справляти враження мафіозі, йому слід було б мати над цим вбранням обличчя мафіозі. Тим часом Сергієве обличчя було таке благодушне, ніби пан спеціаліст проводив свій час за грою з дітьми, роботою в благодійницькій установі й опікуванням хворої матері.

Польською говорив добре, з незначним акцентом.

— Кароль просто чудовий, — захоплювався він Познанським, ніби був у нього закоханий. — Без нього ми ніколи б не отримали цього портрета, не знаю, чи ви чули…

— Портрет Варвари Миколаївни Ханенко, — обірвала на півслові, — написаний іспанським імпресіоністом, власне, постімпресіоністом Ульпіано Чекою[83] наприкінці дев’ятнадцятого століття, викрадений німцями з Києва. Олія на полотні, дев’яносто на шістдесят, наскільки я пам’ятаю.

Хильнула чарку горілки, дозволивши Сергієві посидіти якусь мить з розкритим ротом.

— Досить вдалий портрет, на аукціоні коштував би кільканадцять тисяч доларів, але для вас мав передусім емоціональну вартість. Це портрет дружини Богдана Ханенка, засновника донині найважливішої колекції зарубіжного живопису в Україні, відомої головним чином завдяки одному Веласкесу і старим майстрам. На жаль, у реєстрі втрат з цієї самої колекції досі є ще кількасот картин, серед них один Чека. Ви цим займаєтеся професійно?

— Сергій.

— Займаєшся цим професійно?

— Я спеціаліст. — Вимовив це як «спеціяліст».

— Так, знаю, я чула. Але спеціяліст із чого?

Відчула знайомий свербіж роздратування. Останнім часом справді легко дратувалася. Треба порадитися про це з лікарем, може, це гормони, передчасна менопауза.

— Зоф’є, — втрутився Кароль. — Тут усе відбувається трохи інакше, ніж у нас. Сергій з нашої галузі, він історик мистецтва за освітою. А за фахом просто спеціаліст. Спеціаліст із речей, скажімо так, складних. Це означає, що він знає багатьох людей, а кожен із них теж знає багатьох людей. Розумієш? Кожне суспільство — це товариства, зв’язки, мережі. А Сергій вроджений штурман людських стосунків. Він може рухатися по цих сітях як павук і знаходити те, що потрібно. Не ці випрані й випрасувані дані з інтернету. Не оброблені й перетравлені відомості з преси. Не сухі матеріали з каталогів та урядових баз даних. Справжнє.

— Від людей і з пам’яті, — додав Сергій, киваючи головою на знак того, що сам не пояснив би краще, ніж Кароль.

Докторка Зоф’я Лоренц довго дивилася на щире обличчя блондина.

— Нам треба знайти людину, про яку ніхто нічого не знає, — мовила нарешті.

— Як завжди, — Сергій променисто посміхнувся. — Як завжди.

6

Біль від утрати нагадує комбінезон із терну. Спочатку не розуміємо, в чому річ, кидаємося навсібіч, внаслідок чого колючки роздирають шкіру й усе тіло спливає кров’ю. Тоді складаємося винятково з болю. Потім навчаємося, що метушня нічого не дає. Завмираємо, рани починають затягуватись, а ми переконуємо себе, що оговтаємося. Врешті потрібно ворухнутись, і тоді ми усвідомлюємо, що комбінезон залишиться з нами назавжди, а наша шкіра вкрита ніжними рожевими шрамами, готовими відкритися, боліти й кривавити від найменшого поруху. Жити в комбінезоні так, як раніше, неможливо. У ньому неможливо забути про біль і жити нормально.

Він довго шукав відповідну метафору, і ця видалася йому найбільш влучною.

Може, саме тоді, коли Зоф’я і Кароль обговорювали свої емоційні травми у львівському ресторані, Ліза з Анатолем у ліжку хорватського пансіонату поводилися так, ніби хотіли притлумити свій біль, у шаленстві їхнього сексу було щось розпачливе.

Анатоль хотів нарешті припинити бачити цей триклятий знімок, ці обійми й усмішку на пірсі в Сопоті. Хотів перестати чути голос, який каже, що тільки справжнє кохання може вилікувати серце.

Ліза хотіла, аби хоч на мить з-під її повік щез образ палаючого Стена Борґа, а в голові змовкло звіряче завивання конаючої людини.

Тому не так кохалися, як трахалися. Раз за разом, ніби біль додавав їм сил, ніби кожна пауза й мить перебування з власними думками становила загрозу. Кусаючись і дряпаючись, болісно вигинаючись і розтягуючись, без жодних ігор у пестощі й любощі.

Коли врешті впали, ледве живі, подряпані так, наче голяка продиралися крізь малину, мокрі від поту й фізіологічних рідин, обоє вирішили, що це, власне, був найкращий секс у їхньому житті. І що справді почуваються краще. І що це вже щось, навіть якщо цей стан триватиме лише мить.

— Навіщо тобі ці картини? — запитав Анатоль.

— Що?

— Я давно хотів тебе запитати, навіщо тобі ці картини. Не можу цього зрозуміти. Не розуміюся на мистецтві, не маю бабла. З моєї точки зору ти мала все. Навіщо ризикувати, щоб добути шматок кольорового полотна, яким навіть не можна похвалитися. Ти крала на замовлення?

— Ні. Вони всі у мене. Не скажу, де саме, але в надійному місці. Ну гаразд, я продала кілька тих, які не справляли на мене враження, щоб мати трохи готівки на поточні витрати.

— Трохи?

— Трохи мільйонів.

Промовила це таким тоном, що він не витримав і щиро розсміявся. Міг би полюбити цю дівчину. Жінку, радше.

— Сказати тобі, як я розумію живопис? — запитала вона мить. — Не хвилюйся, я не Лоренц, ніякої лекції не буде.

— Ну.

— Живопис — це світло. Звичайна фізика. Світло видобуває все з небуття й відбивається від усього, переломлюючись у різний спосіб, завдяки чому народжуються кольори. Живопис — це спроба відтворення цієї швидкоплинної миті, коли відбита від світу нескінченна кількість променів світла падає на сітківку. Просто?

— Мабуть.

— Звісно, це вдавалося багатьом художникам і раніше. Але тільки мій Клод та інші імпресіоністи показали, що світло — це життя. Їхні картини промовляють: живемо у світі світла. Не у світі, де світло розвіює морок. Не у світі, де світло веде нас крізь темряву й чекає наприкінці чорного тунелю. Просто в світі світла й життя. Ти знаєш, що вони не використовували чорного кольору?

— Справді?

— Справді. Тобто, не були догматиками, але всього досягали, змішуючи тільки ті кольори, які є у веселці. А що таке веселка? Світло, розщеплене крапельками води. Їхні найкращі картини — це вхоплена мить світла, як крапля життя, залита