Безцінний - Зигмунт Мілошевський

Тому пообіцяв собі залагодити це пізніше, подивився ще раз на симпатичну усміхнену жінку на знімку, яка обіймалася з якимось невиразним молодиком на пірсі в Сопоті, й пішов до ресторану їсти хімічну яєчню.

2

Вкинув у себе останнього вареника з гречаною кашею й подумав, що польська кухня все-таки кепська. Першого дня вареники, другого дня — юшка, третього — шматок м’яса в соусі з хроном, на цьому можна було вважати дегустацію локальних делікатесів завершеною і почати шукати гарний заклад з міжнародною кухнею. Хіба що хтось хотів би спокуситися на шматок панірованої свині; ця бридка, смердюча пересмажена страва вважалася тут королівською їжею.

Утім, вареники, вмочені в густу сметану, були непогані.

Гермод витер обличчя патріотичною серветкою у біло-червону клітинку і глянув на отриману за мить до того смс-ку. Був переконаний, що це повідомлення надійде, адже вони всі, крім Ґмітрука, були аматорами, та й той — якщо чесно — був професіоналом другої ліги. Вчинення безглуздої помилки одним із них було питанням часу.

Тішився, що після ганьби у Швеції американці відступили, піджали хвости й звернулися до Гермода, чи не був би він такий люб’язний завершити те, що почав. Оскільки після того, як він завалив справу, мали прибрати тіло тільки одного охоронця. А коли напартачили вони, то в них пішов тиждень на залагодження справ зі Швецією, щоб не допустити вибуху міжнародного скандалу. Уїдливо запитав, чи готові вони до перемовин, бо попередня угода була зірвана не з його вини. Відповіли, що ціна не має жодного значення.

Навіть якби мала, усе одно погодився б. Оскільки це вже не було звичайне замовлення. Справа стала особистою.

Ознайомився з подробицями повідомлення. Подумав хвильку і вирішив, що безпечніше буде поїхати, ніж чекати на них. Щоправда, шанс, що вони тут з’являться, був майже стовідсотковий, але він вважав своїх супротивників аматорами та бовдурами, а такі завжди були непередбачуваними.

Розрахувався, сів у паршивеньке таксі, що чекало на соцреалістичній площі, розцяцькованій капіталістичними рекламами, і звелів паршивенькому водієві їхати в аеропорт. За мить попросив вимкнути радіо, з якого безперервно лунали халтурні переробки найвідоміших різдвяних мелодій, а кожна реклама починалася гучним «хо-хо-хо».

Дорогою розмірковував, яку з людських рис використати. Яку з вад чи достоїнств, що також по суті були вадами? Яке зі слабких місць? Патріотизм? Любов? Хтивість? Прагнення вижити за будь-яку ціну? Страх? Відданість? Симпатію? Обурення?

Було з чого вибирати.

3

Через п’ять годин Гермод був уже в Гетеборзі; щоправда, не встиг на прямий рейс, але сполучення з пересадкою у берлінському Тегелі виявилося нормальним. Сидів біля столика в готельній кав’ярні, бридкій, як у Варшаві. Його дійсно переслідує якийсь естетичний фатум, відколи він узагалі вплутався в цю польську аферу.

Навпроти сиділа інша особа і приймала важке рішення, їй здавалося, що вона довго вагається, зважує різні «за» і «проти», робить складний моральний вибір і страждає, внутрішньо розтерзана сумнівами, обираючи найважливіше рішення у своєму житті.

Насправді, з точки зору будь-якої іншої людської істоти, рішення вона прийняла вже давно, найкраще рішення для себе, а тепер тільки намагалася його раціоналізувати, щоб угамувати сором.

Гермод знав про це, був психологом, можливо, навіть кращим, ніж убивцею. Тому не квапив особу, яка сиділа візаві. Спокійно пив каву, чекаючи, поки цей моральний вертеп закінчиться, і він зможе зрештою перейти до якогось естетичного місця й спокійно приготуватися до завершення цієї справи раз і назавжди.

4

— Поклади руку на серце і скажи, що це насправді тобі не заважає.

Поклав, нахилився над накритим білою скатертиною столом і подивився їй просто в очі, так щиро й глибоко, як тільки вмів.

— Анітрохи.

Докторка Зоф’я Лоренц поблажливо зітхнула.

Вони вдвох сиділи в ресторані «Сім поросят» у Львові, який славився найкращими українськими стравами у столиці Західної України, або, як декому було більше до вподоби, Східної Галичини. При цьому справжні українські страви походили зі справжньої України, тобто з кулінарних книжок Києва й Харкова, звідти, де степи, де козаки і де справжня українська душа.

— Зізнайся, ти жартуєш. Навіть якщо це тобі не заважає, то, може, принаймні, викликає певні думки.

— Ні, — відповів спокійно, відхиляючись на лаві, щоб офіціант міг поставити перед ним тарілку з хрумким поросятком у грибному соусі. Дозамовив ще сало і дві порції горілки.

— Я не п’ю, — буркнула Зоф’я.

— Я знаю.

— Але скажи…

— Дай мені спокій. Нагадую, що ти мене покинула, втративши право на те, щоб поводитися як буркотлива дружина. З’їж що-небудь, випий, розслабся трохи.

Подумав, що дістане через неї виразку. Може, це й на краще, що в них нічого не вийшло.

— Востаннє: тобі справді не муляє, що сидиш у ресторані на розі вулиць Степана Бандери і Героїв УПА?

— Ні.

— Українських націоналістів, воєнних злочинців, винних у винищенні польського народу?

— Тихіше. Не варто в одній фразі вживати слова «Бандера» і «винищення». Не забувай, тут багато людей розуміють польську.

— Нехай інакше називають свої вулиці, тоді не будуть змушені це чути.

Вирішив промовчати і взятися до їжі. Яка це була насолода! Під хрумким шаром жирної шкуринки була така ніжна свининка, що її шкода було ковтати. Намагався жувати ретельно, старанно розподіляючи їжу по смакових сосочках, щоб якнайдовше відчувати її в роті.

— Що це за м’ясо? Просто цікаво.

— Це не м’ясо. М’ясо буває в «Бедронці»[81]. Це, моя люба, найрозкішніший шматок поросятинки на світі.

— І чим вона відрізняється від свинини?

— Тим самим, чим телятина від яловичини і ягнятина від баранини. Поросятко малесеньке. Розкішне молочне поросятко.

— Запечене в молоці?

— Ні, запечене нормально. Йдеться про те, що ще годувалося молоком матері.

— Коли його закололи?

Зціпив зуби. Дурна відьма довела до того, що порося почало рости в нього в роті. Перед очима постало маленьке рожеве створіння, задоволене життям, приспане біля грудей задоволено рохкаючої свинки. І ручисько українського різника, що його хапає.

— Їси немовля.

Вирішив удати незворушність. Лише поблажливо усміхнувся й поклав до рота кусень м’яса.

— Ти чув, що за свиней розумніші тільки люди й інші примати? Гадаєш, свині не розуміють, що діється з їхнім потомством? Бо таке поросятко, мабуть, іще замале, чи не так? Воно просто дуже боїться.

Насилу проковтнув. Відклав виделку й відсунув убік тарілку з початою стравою. Дивився на усміхнене задоволене обличчя докторки Лоренц, дивився на чорні — місцеві, певно, думали, що козацькі —